Як створювалась найвідвертіша книга про місячні? Чому вона зараз особливо “на часі”? Як відбувалася підготовка до створення книжки та чому її треба прочитати чоловікам?  Дізнайтеся відповіді на ці запитання з перших вуст – від авторки новинки “Хрестик, або Дуже кривава книжка”.

– Тема менструації, як би дивно це не було, досі залишається в певних аспектах табуйованою. Тож аби написати таку відверту книгу як “Хрестик”, треба мати неабияку сміливість. Що стало вирішальним, коли ви вирішили взятися за цю роботу?

– Люблю розповідати цю історію, з чого, власне, починався «Хрестик». Я якраз працювала над книгою про дев’яності, «Компот із патисонів», де, зокрема, розповідаю, якою ж нечуваною дивовижею були на той час перші прокладки – іще недосконалі, такі, що весь час протікали, а до всього ще й захмарно дорогі як на часи тотального безгрошів’я. І от паровозиком за цими прокладками мені раптом згадалась шкільна медсестра, яка прийшла в до нас у 5-томй класі на «дорослу розмову». Хлопчиків, звісно ж, на цю зустріч не покликали, це ж було страх, що таке соромне ті місячні, хлопцям знати таке ні-ні-не-дай-Боже! Хоча все вони вже знали, і розуміли, і доволі неделікатно нас «підколювали», а, це вам будуть тут про «дні червоної армії розповідати», ги-ги-и, так смішно! А нам було зовсім не смішно, а чомусь дуже і дуже соромно. І ось ця шкільна медсестра, пані доволі вже зрілого віку, розповідаючи про зміни, що чекають на наші іще дитячі тіла, зокрема сказала, мовляв, в місячні може боліти (не казала, до речі, що саме і чому, а десь так напівнатяком, що «болітиме живіт» – це такий був більш-менш прийнятний евфемізм до слова «менструація»). І от доросла люди з медичною освітою, дає нам, маленьким школяркам інструкцію, як діяти, якщо ж воно щось болітиме! Вона не сказала ідіть до мами чи бабусі, вона не сказала, зверніться до шкільного медичного кабінету, звісно ж, жодним словом не сказала, що в принципі існують знеболювальні на такий випадок (а це вже не радянські роки, вже потроху з’являються нормальні ліки в аптеках!). Натомість вона сказала: «Мовчіть і нікому не кажіть, якщо будете терпіти мовчки, біль сам минеться». І от згадавши цей момент, я раптом усвідомила, наскільки жорстоко потопталась по жінках оця медична система, побудована на болю і одвічній терплячці, до яких привчали із дитинства, коли дівчатам казали: твій біль неважливий, несуттєвий, що там в тебе болить, у всіх болить, мовчи, нічого не кажи, терпи. Інакше яка ж ти жінка. І це було дуже прикро. Ось так і народився задум «Хрестика».

– Чи були якісь сумніви? Наприклад, що книга, як то кажуть, “не на часі” чи якісь інші?

– Те, що книга була «на часі» – я знала на всі сто відсотків. Особливо для України, де «жіночі теми» доволі довгий час – мабуть, за інерцією – відсували завжди у дальній куток. Хоча, правда, були і такі люди, хто казав, мовляв, у нас тут війна, кому там треба зараз про ті місячні читати! Це ніщо інше, як класична мізогінія, коли отак одверто заявляють: от війна – це ж огого, яка тема, супер-важлива, супер-на часі, супер-чоловіча, а оті місячні – то таке дрібне, нікому не потрібне, нішеве, вузько-спеціальне, «давайте після перемоги!». Але чому не можуть в одному часопросторі співіснувати дві надзвичайно важливі теми – війна і менструальна стигма?! Жінки і без того завжди повсюдно «не на часі» і «давайте про це потім». Е, ніт, це вже не «бабські справи», це справи загальнолюдські, і тепер, з розгортанням повномасштабної війни, коли виявилось, що для жінок в українській армії іще досі не розроблена форма з урахуванням жіночої тілобудови, ми наочно бачимо результат вічного відсування «ваших бабських справ» на дальню полицю.

– Написання якісної книги потребує ґрунтовної підготовки. Розкажіть, як проходив цей етап у вас.

– Це були три роки розмов із жінками. Не тільки медикинями, психологинями, історикинями, які дуже допомагали мені з якимись дуже вузькими запитаннями щодо жіночого здоров’я або, скажімо, ставлення різних релігій до менструації, а просто із жінками, які розповідали свої особисті історії. Історії ці часом дуже болючі, часом просто пекельні, часом ну дуже смішні. Кожне інтерв’ю – це маленьке життя, і абсолютна відвертість, і кожна розповідь, яку я почула – це був мій фундамент розуміння, наскільки ця книга аж «горить!» як потрібна усім нам.

– У книзі використані історії різних жінок. Як ви знаходили героїнь для книги та працювали з ними? 

– Мені здається, що найпоказовішим в роботі над «Хрестиком» було саме те, що я не добирала спеціально якихось жінок з ретельно дібраним бекграундом, щоб «нагнати» в книгу більше драми, жахастиків і якихось ну дуже пекельних історій. Це були мої подруги, мої знайомі (більша частина до роботи над книгою були просто знайомими у фейсбуку, з якими ми навіть не зустрічалися наживо, а після розмови про місячні ми ставали добрими приятельками), і мені в жодної не доводилось питати: «А скажіть-но, може у вас є якась драматична історійка для моєї книги про місячні?». Бо така історійка, я знала точно, була. І не одна. Бувало, дівчата перед розмовою самі казали: «Ну, не знаю, що з того вийде, у мене все було добре з підготовкою до місячних, дуже чуйні батьки, які підготували, тобі не цікаво то буде!». Я на це казала: «Давай просто почнемо розмову, а там побачимо». І вже за кілька хвилин обов’язково згадувались якісь брутальні історії про абсолютно неадекватних шкільних вчителів, які соромили публічно за місячні, про подружок, в яких на шкільному стільці лишалась кривава калюжа, про лікарів, які принижували тебе тільки тому, що ти прийшла, така безпорадна, на огляд, про чоловіків, які гидились спати в ліжку із жінкою, коли в неї місячні. Кожна щось згадувала. І в багато розмов до кави домішувалися ще й сльози.

– Кому ви особливо радите прочитати “Хрестик”? І чи варто її читати чоловікам?

– Я б дуже хотіла, щоб цю книгу читали й чоловіки. Звісно, я не вірю в магічне перевтілення чоловіка, який все життя «морщив носика» при слові місячні чи менструація, що от він прочитає «Хрестик» і раптом все зрозуміє, і буде бігати дружині чи подрузі сам купувати прокладки. Для цього треба дещо більше, ніж просто книжка – потрібна емпатія, потрібне співчуття, потрібне зрештою сильне бажання і усвідомлення потреби позбавитися цього жахливого патріархального кліше, яке гуляє світом, про те, що місячні – це фу, це бе-е, це бруд, кров, і взагалі щось таке незрозуміле, від чого треба триматися подалі. Але якщо книжка підштовхне в цьому напрямку, хоча б покладе край в окремо взятому робочому колективі безглуздим жартикам на тему «червоних днів» і співробітники-чоловіки перестануть жахатися в туалеті офісній коробці з прокладками та тампонами, а сприйматимуть її так само адекватно, як, скажімо, аптечку на робочому місці, це вже буде величезний крок уперед.