Ця книга про те, як вона писалася — між сиренами повітряних тривог, у підвалі пологового, на межі виснаження й безумовної любові. 

Автобіографічна, чесна й жива, це історія про жінку, яка намагається не зникнути в материнстві й не втратити голос під час війни, а також про творчість як спосіб вижити — і не зрадити себе. Авторка ділиться особистим досвідом і намагається знайти відповідь на запитання: чи справді жінка повинна обирати лише щось одне? Цікаві факти з життя українських та світових письменниць минулого, розмови з сучасними українськими письменницями — з дітьми і без — зрештою, підводять читачок до важливого висновку: обираючи себе, жінка нікого не зраджує.  

Книжка «Молоко і чорнило: рефлексії на тему материнства й письма» може стати підтримкою для багатьох творчих жінок, які шукають свою ідеальну формулу поєднання письма, материнства й життя під час війни. 

Аліса Гаврильченко — українська письменниця з Кременчука. В різні роки писала поезію й коротку прозу, останнім часом працює переважно в детективному і пригодницькому жанрах. За освітою редакторка. Співзасновниця інтернет-журналу «Стос», організаторка літературних конкурсів, упорядниця колективних збірок оповідань. Фіналістка численних літературних конкурсів. Обожнює мандрівки Півднем України, степ і море, та найбільша її любов —  донечка Софія.

Нонфікшн

Видавництво: Creative Women Publishing

Мова: Українська

Рік видання: 2025

Кількість сторінок: 200

Дизайн обкладинки: Галя Вергелес

Арт-дирекшн: Галя Вергелес

Наклад: 1200

ISBN:  978-617-8581-01-5

На обкладинці — дизайнерська гончарна робота Галі Вергелес

Насіння цвітної капусти нагадувало дрібний рожевий бісер, що аж блищав під квітневим сонцем. Висипавши кілька цих горошинок на долоню, я спробувала уявити, як у них пробуджується життя. Спочатку, мабуть, з’являється білий кільчик. Потім з-під ґрунту пробивається стеблина. Листочки. Квіти… 

Численні тріщинки, ямки, дірочки — зорана кілька днів тому земля дихала дощами, вітром, весною і готувалася вибухнути міріадами різнокольорових зірок. Її анітрохи не хвилювали останні новини про війну з численними повітряними тривогами та закликами їхати в більш безпечне місце, подалі від фронту. Росіяни, геноцид українців, ядерна загроза всьому світові — здавалося б, під цим тиском життя мало завмерти, як 24 лютого… Але волога земля — це друге Чорне море в Україні — спокійно лежала під моїми ногами. Вона, та сама земля, здатна прогодувати 600 мільйонів людей, попри обстріли ракетами, пожежі в полях і лісах, затоплені ділянки з підірваними дамбами, здавалося, дивилася на мене бездонними чорними очима, усотуючи біль, гнів, зневіру. І цей рожевий бісер, у якому дрімало життя. 

Вона готувалася народжувати. 

Тоді, тримаючи насіння, я і не підозрювала, що разом із нею вже готується до майбутніх пологів і моє тіло. 

І що з ембріоном у мені зростає киста правого яєчника. 

Однією з найперших феміністок в українській літературі вважається Ольга Кобилянська. Соломія Павличко зауважила свого часу: Кобилянська торкнулася сфери жіночої сексуальності, якої тоді не існувало для патріархальної культури. Але навіть така, на перший погляд, емансипована письменниця спочатку соромилася літературних спроб, нікого в них не втаємничуючи. Навіть така незалежна жінка, ще в дитинстві розчарована байдужістю власного батька, прагнула не лише вивчати науку й працювати на широкій «арені діяльності», а й створити сім’ю з найбільшим коханням свого життя — Осипом Маковеєм. Після десяти років дружби й листувань (насправді — мук пристрасті) Кобилянська перша запропонувала Осипові одружитися, що тоді здавалося нечуваним. Хіба могла жінка сама робити пропозицію руки й серця? Навіть сьогодні деяким це здається незвичним, а про початок ХХ століття годі й казати. 

У відповідь Осип Маковей міг надіслати Ользі листа — він навіть його написав. Міг відверто пояснити, що хотів із нею лише приятелювати. Натомість щось змусило промовчати. Сьогодні ми хіба здогадуємося, чому він не спромігся хоча б Ользі. 

Пізніше Осип одружиться з дівчиною, молодшою за нього на вісімнадцять років, тоді як Ольга розчарується в самій ідеї шлюбу і відмовить уже чехові Францові Правнічку. У заповіті Кобилянська зазначить: найкращими хвилинами для неї були зовсім не чоловіки, яких любила, а часи, коли вона писала і закінчувала твори. Усе, що вона відчувала, було зображено у її творах та листах, нагадувало мені відому картину «Крик» Едварда Мунка. От тільки то був крик у пустелі. Його чули хіба що такі близькі друзі — Леся Українка чи закоханий Василь Стефаник.