Книга розповідає про сучасний український правозахист через історії жінок, які щодня відстоюють справедливість і людську гідність в Україні. Це 31 інтерв’ю з правозахисницями — юристками, адвокатками, журналістками, дослідницями, громадськими діячками й активістками з усієї країни. У розмовах вони говорять про захист прав жінок і ЛБГТК+ спільноти, людей з інвалідністю, ромів, внутрішньо переміщених осіб, про свободу слова, протидію гендерно зумовленому насильству й документування воєнних злочинів. 

Видання складається з семи тематичних розділів і показує, як жіночий досвід та феміністичні підходи формують сучасний український правозахист і змінюють суспільство. Героїні відверто розповідають про власний шлях і щоденну роботу, завдяки якій права людини стають видимими на локальному, національному й міжнародному рівнях. 

Інтерв’ю провела та упорядкувала дослідниця гендерної тематики Тамара Марценюк. Це її друга книжка у видавництві Creative Women Publishing у серії «Своє. Український фемінізм».

Тамара Марценюк — кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської академії, гостьова дослідниця низки міжнародних програм, зокрема, програми ім. Фулбрайта у Колумбійському університеті (США, 2017–2018). Авторка понад 100 наукових публікацій у міжнародних та українських фахових виданнях, низки публіцистичних статей, розділів підручників і книг, зокрема «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» (2017), «Чому не варто боятися фемінізму» (2018), «Захисники галактики: влада і криза в чоловічому світі» (2020), «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» (2025). Викладає на кафедрі соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» з 2004 року. Близько 20 років займається дослідженнями на гендерну тематику. Сфера наукових інтересів — соціальна структура суспільства й гендерні відносини, гендер і політика, різноманітні форми жіночого активізму (у період від Євромайдану 2013–2014 років до повномасштабного вторгнення) тощо. 

Веде популярний онлайн-курс на платформі Prometheus «Жінки і чоловіки: гендер для всіх». Поділяє ідею публічної соціології — науки і досліджень заради суспільних змін, тому постійно залучена в різноманітні міжнародні дослідницькі або викладацькі проєкти. Із 2015 року разом із дослідницькою командою провела серію із пʼяти соціологічних досліджень «Невидимий батальйон» про становище жінок у Збройних Силах України. У 2023 році за внесок у дослідження на тематику фемінізму і гендерної нерівності отримала міжнародну нагороду ім. Емми Ґолдман. 

Олександра Матвійчук — правозахисниця, голова Центру громадянських свобод, який отримав Нобелівську премію миру за свою діяльність. 

Олександра навчалася в Київському гуманітарному ліцеї та на юридичному факультеті Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Ще в гімназії організувала молодіжний клуб «Форум». Будучи аспіранткою юридичного факультету, заснувала й очолила всеукраїнську молодіжну громадську організацію «Дебатна Академія». 

Координувала ініціативу «Євромайдан SOS», яка першою в Україні відправляла мобільні групи для документування воєнних злочинів у Криму та на тимчасово окупованих територіях у 2014 році. Ініціювала кампанії #LetMyPeopleGo та #SaveOlegSentsov для звільнення українських політв’язнів. 

За правозахисну діяльність отримала нагороди, зокрема, Democracy Defender Award від ОБСЄ (2016). Обрана героїнею фотовиставки «Правозахисниці: обличчя сили», яку у 2016 році експонували в Американському домі (це були портрети 18 жінок із різних країн світу, які відіграли важливу роль у захисті та популяризації прав людини — як у своїх країнах, так і на міжнародному рівні). Стала першою жінкою-випускницею Ukrainian Emerging Leaders Program у Стенфордському університеті (2017). Окрім того, отримала нагороду «Відважна жінка України» від Посольства США (2017). Героїня спецпроєкту фешн-видання L’Officiel «Професія: правозахисниця». 

Авторка досліджень на теми з прав людини: подання до Міжнародного кримінального суду щодо розслідування злочинів Євромайдану, альтернативних звітів до структур ООН, ЄС, РЄ та ОБСЄ з приводу ситуації із дотриманням прав людини в Криму та на Донбасі тощо. 

Після початку повномасштабного вторгнення разом з партнерками заснувала ініціативу «Трибунал для Путіна».

 

— Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому ви вирішили працювати в цій сфері? 

Ще зі шкільних років я була суспільно активна. В університеті очолювала студентське самоврядування, пізніше разом із командою створила всеукраїнську молодіжну організацію. Паралельно працювала й заробляла на життя в комерційному секторі як юристка. Я була фахівчинею з управління активами, потім пішла в банківський сектор. Тривалий час поєднувала ці дві сфери. 

Переломним для мене став 2010–2011 рік, коли до влади прийшов Віктор Янукович. Він почав швидко вибудовувати централізовану вертикаль і встановлювати контроль над усіма секторами суспільного життя. Тоді наш президент Асоціації українських банків виступив із критикою фінансової політики Національного банку. Минуло два дні, до нас прийшла податкова і виписала мільйонні штрафи. І в цей момент я зрозуміла, що треба обирати, бо поєднувати ці дві сфери більше неможливо. 

Я зробила вибір відмовитися від комерційної кар’єри на користь громадської діяльності. Можливо, це звучить трохи пафосно, та нічого героїчного в цьому немає. Завжди варто робити те, до чого лежить серце. Це досить прагматичний підхід.

 

— Де ви здобували освіту та знання у сфері прав людини? 

Я закінчила юридичний факультет університету Шевченка. У мене були хороші викладачі, але не було навчання чи курсів із прав людини. На факультеті існував Центр із прав людини — кабінет із вивіскою, у якому стояли розгорнуті конвенції. А насправді в ньому сиділи методистки заочників. Такий собі симулякр. 

Моє знайомство з темою прав людини відбулося через неформальну освіту. Я почала відвідувати тренінги з прав людини, а потім, іще студенткою, — проводити їх. До сьогодні вдячна за це Фундації прав людини.

 

— З якою тематикою в правозахисному русі ви працюєте? 

Фокус моєї зацікавленості — сфера фундаментальних прав. Вона величезна. Водночас я не працюю із соціальними й економічними правами, і зовсім не тому, що вважаю їх неважливими. Просто для того, щоб поїсти, часто треба мати право сказати, що ти голодний. Тому я борюся передовсім за те, щоб люди мали «право сказати».

 

— Чи доводилося вам працювати із тематикою прав жінок? 

Оскільки я сама жінка-правозахисниця, то в стосунках із органами державної влади мені доводиться працювати з цією темою на власному прикладі. Я вже розповідала в іншому інтерв’ю, що коли в прямому ефірі я поставила запитання на той час міністрові внутрішніх справ Авакову, то замість відповіді він сказав: «Яка у вас красива сукня». Прошу зрозуміти мене правильно: мені подобаються компліменти, але в такій ситуації замість відповіді на запитання вони не є доречними. 

Виникали курйози й у зв’язку з тим, що я не виглядала «солідно». Наприклад, коли я в прямому ефірі вказала на недоліки розслідування, яке колишній генеральний прокурор Ярема проводив після закінчення Євромайдану, то у відповідь він дозволив собі сказати: «Ну вот что говорит эта девочка». Справа в тому, що такі «дєвочки і мальчікі» протягом усіх місяців Євромайдану надавали правову та іншу допомогу учасни_цям протесту, яких били, катували, звинувачували у сфабрикованих справах, а по закінченню — передали всі зібрані нами матеріали в прокуратуру від «Євромайдан SOS». Тож ми знали, про що говоримо. 

Із тематикою становища жінок ми також працюємо. Я особисто подавала звіт у Комітет ООН із ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW) та презентувала його на слуханнях, коли оцінку Комітету проходила Російська Федерація. У звіті, зокрема, йшлося про жінок, які були викрадені і зазнавали катувань на окупованих територіях Криму і Донбасу.

 

— Якими, на ваш погляд, є найбільші успіхи правозахисного руху в Україні? 

Те, що він протягом усіх останніх років проходить випробування війною — це не те щоб успіх, але це підтвердження його справжності. Що я маю на увазі? Дуже складно любити країну й захищати порушені права всіх, незалежно від того, на чиєму вони боці. 

До початку війни в мене все було просто. Книги, які я читала й на яких росла, пояснювали, що є «свої» і є «чужі». «Свої» — хороші, а «чужі» — погані. А під час війни, документуючи порушення, ти розумієш, що лінія розподілу так не проходить. І людина, яка «свій», яка, можливо, вранці героїчно боролася, ввечері може зробити щось таке, що ти руки їй не подаси. І все це не тільки уживається в одній людині, але й поміщається в рамках однієї доби. І насправді все це досить боляче. Тут ти даєш пожертви на армію, яка тебе захищає; тут приходиш на Майдан, куди привозять чергову труну; тут документуєш ці випадки. 

Правозахисни_ці не мають розкоші захищати «своїх». Ми захищаємо цінності. І цей тест треба пройти. Я думаю, що всі ми якимось чином проходили його на індивідуальному рівні й загалом, як правозахисний рух, його здолали. Ще раз поясню, аби мене зрозуміли правильно. Виходячи на поле бою, ти маєш швидко зорієнтуватися, де «свій», а де «чужий». Ти не можеш стояти, дивитися на людину і думати: а може, оцей «задурений російською пропагандою», а може, в оцієї п’ять дітей. Інакше тебе вб’ють. Але наше поле бою — інакше. І ми не маємо права фрагментувати суспільство в такий спосіб, бо на цьому нічого стійкого не побудуєш.

 

— Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України? 

Наш основний виклик — це те, що правозахисний рух є «річчю в собі». Ми відірвані від людей. Якщо подивитися на соціологічні опитування, то кількість тих, хто може назвати бодай якісь правозахисні організації чи сказати, що вони роблять, — настільки мізерна, що це перекреслює всі наші амбіції. 

Нам варто розвернутися від міжнародних організацій обличчям до людей. Говорити до них не статтями із Європейської конвенції, а зрозумілою їм мовою. Доступно доносити цінності, закладені в цих статтях. Розробляти стійкі інституційні механізми залучення активних людей у громадську діяльність. Інакше вони підуть у народні дружини, умовно кажучи. 

Тому наша громадська організація відкрила групу громадського спостереження «ОЗОН». Ми запустили кампанію #SaveOlegSentsov, до якої долучалися звичайні люди. Ми постійно намагаємося придумати якісь механізми, де людина є долученою. І так, це досить змінює профіль організації, тому що працювати зі звичайними людьми набагато складніше. Із міжнародними організаціями — легше, адже вони відразу розуміють, чому смертна кара — це погано. А людям доводиться це пояснювати. 

Але приклад Майдану переконав мене особисто, що ми як правозахисні організації є успішними, тільки коли нас підтримує велика кількість людей. Тому наш основний виклик — це вийти за межі «правозахисного гетто».

 

— На вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці? 

Я сказала б, що правозахисний рух не приділяє достатньо уваги багатьом речам. І це не залежить від ступеня їх важливості. На жаль, нас так мало, що всі ми знаємо одне одного, а проблеми, з якими треба працювати, виходять за межі будь-яких людських можливостей. До всього, у правозахисті теж є певна, сказати б, «мода» займатися тими чи іншими питаннями. І часто замість стратегічного підходу на перший план виходить бажання «бути на хвилі». 

Але стосовно гендерних проблем я спокійна — зокрема стосовно місця, яке, якщо не сьогодні, то завтра вони займатимуть. Я можу пояснити, чому. Бо в лютому я робила оголошення на стажування. Подалося близько сотні молодих людей. І у третині, якщо не у половині анкет зазначалося, що респондент_ок непокоять гендерні питання. Я була здивована, що серед усіх проблем молоді люди, які, хай навіть і не прагнуть працювати у правозахисті, але принаймні хочуть постажуватися, виділяють гендерні питання.

 

— Гендерно зумовлене насильство — серйозна проблема, зокрема в Україні. Що, на ваш погляд, слід зробити, аби змінити ситуацію на краще? 

Має бути використаний комплексний підхід. Насамперед — створена належна правозахисна база. Водночас слід сформувати та напрацювати практики, налагодити роботу правоохоронних органів і донести важливість цієї проблематики до суддів. 

Але також варто працювати і з суспільною думкою. Уявлення про насильство як норму і ховання болю за стінами родинних будинків мають змінитися.

 

— Що чи хто вас найбільше надихає у вашій правозахисній діяльності? 

Люди. Мені пощастило працювати і бути знайомою з фантастичними людьми з якихось маленьких містечок на Сході. Або з людьми, які пройшли через дуже складні життєві випробування. Або з людьми, які вирішили зайнятися розв’язанням якоїсь проблеми у силу своєї ціннісної рамки. І коли я дивлюся, що вони роблять, як борються і скільки труднощів долають, — це мене надихає. 

У кожної професії є свої складнощі. Займатися правозахистом в Україні, відверто кажучи, непросто. Але я маю щастя працювати в колі звичайних людей, які роблять надзвичайні речі.

 

— Як змінилася ситуація з правами людини загалом і правами жінок зокрема після повномасштабного вторгнення? 

Жінки в Україні борються за мир та свободу. Ухвалюють державні рішення, воюють у ЗСУ, координують волонтерські ініціативи, документують воєнні злочини. Тому що мужність не має гендеру. 

Війна з Росією — це не просто війна двох держав. Це війна двох систем — авторитаризму та демократії. Кожній із них відповідає свій набір цінностей та установок. 

В «руском мірє» жінка виконує тільки визначені для неї ролі в родині та суспільстві, а чоловік має домінувати за визначенням. На цих культурних установках тримається авторитарний режим. Усталені стосунки між людьми відображають уявлення цього суспільства про те, якою може бути політична влада. Так особисте стає політичним. Тому в Норвегії жінки мають рівні права з чоловіками, в Афганістані жінкам заборонено навчатися в університетах, а в Росії домашнє насильство декриміналізоване — бо це завжди проєкція того, що робить сама влада з людьми у відповідній країні. 

У цій війні з Росією українські жінки борються також і за те, щоб наші доньки вже ніколи не мусили нікому доводити, що вони теж люди. 

Нонфікшн 

Видавництво: Creative Women Publishing  

Мова: Українська  

Рік видання: 2025  

Кількість сторінок:  304 

Дизайн обкладинки:  Галя Вергелес 

Арт-дирекшн: Галя Вергелес 

Наклад:  1000 

ISBN:  978-617-8581-12-1 

Очікуємо з друку в грудні 2025 року