Говоримо з Анастасією Литвиненко — українською письменницею, авторкою серії «Проявляйся» — про карʼєрне дорослішання й виклики на цьому шляху, а також про її повість «Материзна»: реалістичних персонажів, втрату родинної памʼяті, самотність і зцілення через укорінення.
Анастасіє, відомо, що ви маєте досвід у написанні поезії, й це не може не впливати на вашу прозу. Пригадайте, коли вперше відчули, що «Материзна» повинна бути написана. Чому обрали саме прозу, а не поезію?
«Материзна» розпочалася з епіграфу, а його я віднайшла у 2016 році. І певним чином текст повісті потроху писався всі ці роки. Накопичувався життєвий досвід, назбирувалися деталі, я сама відточувала саме прозовий підхід і голос. Поезія — це вихоплений із плину момент, енергія імпульсу. І вона, принаймні з мого досвіду, вимагає якнайяскравіше проявленої особи автора. Неможливо любити просто поезію, ми завжди любимо «когось» у поезії, чийсь голос. А от проза дозволяє взяти більшу оптику, узагальнити свій досвід і навіть позичити трішки чужого. У реалістичній прозі, прозі психологічній у мене є персонажі, якими я оперую. Це багато різних мене і водночас ніхто з них мною не є. І це найкраще, що можна придумати, для великих, зрілих ідей. Недарма багато поетів паралельно працювали і з прозою чи перекваліфіковувалися з часом, і це мені видається одним із варіантів природного розвитку літератора. Це певне дорослішання, змога відійти від «я і світ, світ і я» до «світ поза мною».
Сюжет «Материзни» ґрунтується навколо студентки Іри, яка їде до села в пошуках матеріалів для практики, але ця поїздка поступово перетворюється на її подорож усередину себе. Якою ви бачите цю історію: як особистий пошук, як спробу заговорити про травми родової пам’яті, чи, можливо, як спосіб зцілення через вкорінення? І чому, на вашу думку, важливо повертатися до таких тем саме зараз?
Погоджуся з вашим точним формулюванням — це абсолютно точно про зцілення через укорінення. Ми ще ніколи за всю історію людства не були такими самотніми. Перестали жити племенами, селами і великими родинами… Це має безліч переваг, але ми не на це розраховані. Люди — такі істоти, що мусять жити в гурті, і діти мають рости посеред гурту, і толоки мають відбуватися, і ярмарки, і безліч життів повинні перетинатися навколо нас і розгортатися (і закінчуватися!) на наших очах. Нуклеарні родини стали способом упоратися з сучасним ритмом і його вимогами, але це дуже самотній, за всієї своєї комфортності, шлях. І вся «Материзна» — про те, як перестати бути самотньою, набувши цієї сили родини чи спільноти. Це зцілює, направду. Це опора, яку буває непросто віднайти, але вона, певно, найбільш потрібна і важлива, базова.
У повісті також є мотив втрати памʼяті про родину, переривання ланцюжка. І, на жаль, це повториться, це вже повторюється. Знову війна зітре памʼять поколінь, винищивши її носіїв фізично. Жодні фотографії, та навіть і відео, не мають сили без того, хто назве тобі імена їхніх фігурантів. Багато з нас знову відірвані від місць, звідки походять. Багато дітей виростуть, не знаючи, ким були їхні «пра-». І колись, по закінченню лихих років, молодь так само потягнеться навідатися на материзну. А може, і зараз для когось це стане поштовхом, способом зцілення, якорем. Я в це дуже вірю.
Передчуваю, що багато читачів і читачок упізнають у «Материзні» рідні інтонації — своє село, бабусю, знайомих сусідів, а інколи й самих себе. Розкажіть, будь ласка, чи є в цій історії реальні прототипи? Наскільки персонажі виростали з конкретних людей, а наскільки творилися вже у вашій уяві?
Повертаючись до того, що вся повість виросла з епіграфу… Авжеж, я закодувала тут і певні топоніми, й імена переграла таким чином, щоб зберігалися значення і сенси… Це все помічаю і знаю тільки я. У «Материзні» чимало реальних історій, але персонажі — мозаїчні. Ніхто не списаний з прототипу від початку до кінця, і водночас усі реальні, всі живі. Це для мене найважливіше письменницьке завдання — щоб персонажі були справжніми, не картонними. І щоб балакали так, як балакають реальні люди, і вчинки робили такі ж справжні… І щоб подобалися вам чи не подобалися так само, як це буває з різними людьми, які нам трапляються. От баба Маруся мені, чесно кажучи, не дуже подобається. Але така вже вона є, такою вона мені потрібна, й Ірі вона такою теж потрібна. Я не схильна казати, як дехто з колег, що персонажі роблять те, що хочуть, ні. Вони роблять те, що я їм скажу, але… Спробувала я наказати бабі Марусі бути слухнянішою і приємнішою жіночкою — й Іра в цій редакції так нікуди і не вирушила. Бо «уредна» баба Маруся щодня змушує її подаватися світ за очі… А мене — вигадувати, що вона там побачить.
У повісті багато мовних нашарувань: діалект, академічна мова, мова спогадів і родинних історій. Цікаво, як ви працювали з мовою? Збирали матеріал, як і ваша героїня «з живого голосу»?
І так, і ні. Безперечно, все це — знахідки з живого мовлення, але я не ставила перед собою завдання досліджувати діалект спеціально. Спрацювала така собі «наслуханість». Я сама — цілком асфальтна дитина, яка в селі була за все дитинство лише раз, але в родині це мовлення збереглося, і якось воно мене оточувало. Десь слухаєш телефонні розмови з полтавськими родичами, десь тобі розповідають сімейні історії з характерними примовками, і воно закарбовується. Може, навіть саме через те, що звучить дещо екзотично. Академічна мова — база, але вона не грає без таких додатків. От фольклор мені справді довелося дослідити, залізти в архіви, послухати старі записи. Так знайшлася та сама пісня про хаточку з лободи. Бувало, що діалоги доводилося читати вголос, щоб розставити ритмічні акценти, виправити мелодику. Тобто суто технічної, професійної роботи над текстом було чимало, але обійшлося без словникових розвідок. Це навпаки б зробило текст штучнішим.
Часто за першим творчим «виходом у світ» стоять страхи, внутрішня невпевненість, сумніви… Що саме допомогло вам наважитися ПРОЯВИТИСЯ як авторці — не просто писати «у стіл», а говорити голосно і публічно? З чим на цьому шляху було найважче впоратися, а що, навпаки, найбільше підтримувало й надихало рухатися далі?
У першу чергу «Материзна» не є моїм загальним літературним дебютом, лише прозовим. Я маю і досвід виходу поетичних збірок, і презентацій, і читань, і лекцій… Це позбавляє страху чистого аркуша. Література — моя професія. Інша справа, що саме з прозою я вирішила рухатися на широку аудиторію, вийти з ніші. І проявлятися таким чином іще страшніше, бо це значить показати себе з іншого боку. З такого, який дотепер я лише сподівалася показати. І всі мої переживання лежали саме в цій площині: чи є я ще кимось, крім поетки? Бути молодою поеткою не так уже й складно, а от подорослішати і показати, що я вмію не лише фіксувати і проживати в моменті, а й будувати структуру, візію, одягати типажі в живе мовлення і давати їм мотивацію — це неабиякий виклик. І лише коли почала отримувати перші відгуки від бета-читачок і видавництв, я відчула, що створила щось дійсно вартісне.
Авторка не владна над книгою після її публікації. «Материзна» стане остаточним фактом, окремим від мене. З її текстом можна буде робити що завгодно — критикувати, цитувати, пародіювати, вчити напамʼять, розтягти на меми чи перетворити на артперформанс. Та передовсім її читатимуть і оцінюватимуть на свій розсуд. Я муситиму її відпустити і буду тільки спостерігати. Чудовий процес — настільки ж чудовий, наскільки й жахливий. І я цього абсолютно свідома. Усвідомлена відповідальність за тексти — це, напевно, те, з чого я взагалі почалася як письменниця. І те, чим керуюся і досі.
Спілкувалася Вікторія Дребот
