У місці, де над селом пролітають винищувачі, а на вулиці Садибній ніяк не можуть зловити порося, життя вперто триває. Коли звичний світ розлітається на друзки, серце веде авторку саме сюди, у рідне село на Покутті. Тут із надмогильних образків дивляться знайомі обличчя, а спогади ведуть до коріння — того, що тягнеться до нас крізь час. 

Покинутий радянський цех раптом стає місцем жіночої солідарности й спротиву. Оживають старі швейні машинки, розмотуються нитки з котків, парує чай із бергамотом, а жінки сходяться працювати разом — і непомітно зшивати життя, яке раптом почало тріщати по швах.

Повість «Зустрінемося в цеху» написана покутським діалектом і звучить, мов жива розмова — подекуди іронічна, інколи щемлива, часом болісна, але до кінця чесна.

Тетяна Жидак — українська письменниця, журналістка та керівниця PR-відділу видавництва Creative Women Publishing, магістриня журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Народилася в Коломиї, нині мешкає у Львові.

Понад 10 років пропрацювала журналісткою у регіональних медіа, зокрема «Дзеркало Коломиї», «Коломийські вісті» та «Радіо Максимум». У своїй роботі зосереджувалася на темах пам’яті, локальних історій і популяризації українських діалектів. У 2013–2014 роках була журналісткою-практиканткою українського відділу новин телерадіокомпанії ORF у Зальцбурзі (2013, 2014 роки). Створила цикл із семи документальних нарисів про Героїв прикарпатської Небесної Сотні.

У видавництві розвиває співпрацю з медіа та працює з новими форматами книжкової промоції, зокрема створює буктрейлери та сценарії до них. Артменеджерка проєкту «Дім Кобринської». Працює з темами жіночої історії, видимості жінок у культурі та популяризації українських діалектів.

Кураторка, упорядниця та співавторка діалектної збірки «Баби-онучки», а також серії авторських дебютів #проявляйся, спрямованої на підтримку нових голосів у сучасній українській літературі. Співавторка збірок «Мій Франко» та «Видимі: Жінки України».

У своїй прозі поєднує літературну мову з покутською говіркою. Для Тетяни діалект — не стилізація, а власний письменницький голос і спосіб повернути живу мову, яку поколіннями привчали знецінювати в колоніальній тіні ворожої культури.

Після початку повномасштабного вторгнення брала участь у волонтерській роботі та організації швейної майстерні в рідному селі, де виготовляли спорядження для українських військових. Саме цей досвід ліг в основу повісті «Зустрінемося в цеху».

Так, діти вулиці Садибної проводили вечори за лагодженням тканини на маскувальні сітки, складанням відшитого для військових, вирізанням волонтерських наліпок і власне їхнім збутом на потреби нашого швейного волонтерського цеху. 

Але як мені, скажіть, про це розповісти журналістам, коли при згадці сих дітей в мене очі на мокрім місці[1]? Як відчуття провини за відібране дитинство, безтурботність, за те, що сих дітей не вивезено в безпечне місце тиснуть на тебе всіма важелями й не дають дихати?

Ех, скажу прямо, як є: вибачайте, шановні журналісти з міста, прошу зняти відеоряд про наш цех і накласти зверхі мій банківський рахунок, бо говорити я не стану, а в жінок цеху нині вихідний (перший від початку повномасштабної, до слова), і то тільки через те, що ви приїхали — останні слова, певна річ, не вимовлю. 

Отже, як тільки ухвалила рішення, ми вже підіймалися догори рипучими крутими сходами разом із гостями нашого села. Я йшла поволі, обдумуючи як ввічливо пояснити, чому приміщення порожнє.

Відчинивши двері майстерні і впустивши вперед журналістів, я побачила, як із робочих місць на мене глянули… п’ять поважних пав. Першою мені впала у вічі яскрава червоняста помада на губах Марисі, якими вона плямкала щось до жінок, а, як ми зайшли, вмить замовкла, від чого її звично бліде обличчя запалахкотіло легким рум’янцем. 

Далі мій погляд прикувала ледь рухома припіднята зачіска з локонами донизу тети Марії, якій, мабуть, чимало лаку на таке знадобилося. Таня одягнула новеньку блузку з делікатним декольте, на яким гойдалася золота шлюбна підвіска, а Ганнуся взагалі вперше вбралася в сукенку, фактури дещо загрубої як на розпечене літо. Але ноги! Де ж ми годні були знати, що під спортивками в Ганьки такі довгі красиві та ще й худі ноги?

Вітка для такої оказії[2] розпустила коси, бо до того завше крутила найвпізнаванішу мамську зачіску – «ґульку». Її пряме від природи волосся (яке треба було лишень вимити і доста) елегантно спадало на плечі й груди, звідки вона його щоразу, наче їй лоскотало, кокетливо відкидала.

По черзі ці манірні жінки гонорово глипали на мене з-поза своїх машинок, тайком підсміюючись, мовляв, ну шо, перепуджена[3], ти ще від переляку там не покотилася серпантиновими сходами? 

Нім я прийшла до тями і врешті відвела погляд від жінок, які місяцями оманливо ховалися під сірими пальтами й мішкуватими футболками, я помітила ретельно складені на позір[4] сидушки й балаклави для військових, що закрили цілу стіну і слугували тлом майстерні, в куті рулони відшитих спальників, з десяток коробок із розгрузками, наколінниками й налокітниками, і вишенька на торті — на вимитому до блиску кравецькому столі стояв для гостини свіжоспечений яблучний пляцок на блюді. То точно справа рук тієї, що з підвіскою, що найдужче сміється в коліна. 

Над всім цеховим добром я помітила вицвілу роздруковану реконструкцію фрески “Тайна Вечеря”. Щоправда, зверху вона була потріскана й подекуди знищена[5], проте в надщербленій рамі картина добре трималася купи. На ній милосердний Ісус Христос розвів руками, наче наочно показував: “Це зробили ви”.

Цієї миті я повернулася до журналістки, що поралася з налагодженням мікрофона біля оператора. Ми скромно усміхнулися одна одній, і я мовила:

–  Вмикайте камеру, я розповім про наш цех.

[1] Мати очі на мокрім місці – бути дуже чутливим, емоційним
[2] Ока́зія – важлива подія
[3] Перепуджений – переляканий
[4] На позі́р – напоказ
[5] Знищений – понівечений, зіпсований 

Повість

Видавництво: Creative Women Publishing

Мова: Українська

Рік видання: 2026

Кількість сторінок: 208 

Дизайн обкладинки: Таміла Молнар 

Артдирекшн: Галя Вергелес 

Наклад: 1000

ISBN: 978-617-8581-10-7