Розмова з українською письменницею, авторкою книги «Плач, сестро, смійся» Віолеттою Кім про імпульс зафіксувати у слові історії — свою та інших жінок — як персональну відповідь історичному часу, назву, що звучить, мов заклик, поліфонію голосів у книжці, головні точки болю, надії й свободи, а ще сестринство у контексті цього видання.
Віолетто, відомо, що «Плач, сестро, смійся» — не перша ваша книжка. Перед нею був самвидав «9/7», у якому ви торкалися непростих тем: депресії, токсичних стосунків, селфхарм. Коли ви відчули, що настав час написати «Плач, сестро, смійся» — книжку також сповнену вразливості, адже в ній йдеться про жіночу чуттєвість і зміну приватного простору під час повномасштабної війни? Що стало поштовхом до створення цієї книжки?
На початку це був несвідомий імпульс зафіксувати себе і найближчих жінок у слові, щоденниковим записом, в архів на майбутнє. Здавалося, що на тлі Великої Історії щоденне приватне життя втрачає сенс, опор меншає, і ти теж, як цілий окремий світ, зникаєш. Квіточка, кава, посмішка, думка — все це розмивалося, губилося, ставало чимось другорядним і менш важливим. Я записувала, бо завжди це робила, спостерігала за жіночим, бо цей інтерес нікуди не зник — і складала все це у невідомий архів майбутнього.
А вже потім, восени 2022 року, коли зʼявилася думка: «Це може бути книжка-досвід, спільний щоденник, простір рівності різних», — я уклала список конкретних питань, які насамперед цікавили мене щодо себе (скажімо, як змінилися мої стосунки з власним тілом) і почала шукати різних досвідів у ближчому і дальшому колі. Приміряла це на себе, долала власну самотність і повертала собі силу «бачити і чути».
Мені завжди був цікавий приватний погляд, точка інтимності. І до того ж я прибічниця ідеї, що щоденне спонтанне життя — це чиста творчість. Тож і книжка про обʼємне жіноче буття має існувати. Якщо не мною написана, то кимось іншим — обовʼязково. Я знаю, що вона одна з багатьох, сестра серед сестер — і мене дуже втішає ця думка.
Назва книжки «Плач, сестро, смійся» — емоційна й контрастна. Це наказ чи заклик? Як народилась ідея назвати її саме так?
Спеціально полізла в щоденник, щоб відшукати відповідь, коли народилася назва, але нічого не знайшла. Лиш один рядок: «Як тобі назва — “Плач, сестро, смійся”? Мені здається, вона дуже влучна». І на тому все. Не знаю, до кого я там зверталася — певно, до світу, уявної подруги чи самої себе.
Це радше заклик, такий собі акт легалізації, який у розширеній версії звучить так: «Плач, сестро, смійся, а ще кричи, шепочи, танцюй, руйнуй, створюй, будь і знай, що все це — ти і що за це проявлення не засуджують, а навпаки — купають в обіймах підтримки». Сподіваюся, книжка дозволяє це відчути.
Ви вписали у книжку не лише себе, свій досвід, а й голоси інших жінок. Як обирали, кого «взяти з собою»? Розкажіть більше про формат, чому саме такий — есеї поруч із інтерв’ю?
На початку я задумувала це як збірку інтервʼю з моїм вступним словом, без есеїв. Але, прочитавши уривок, Слава Світова, директорка CWP, запропонувала мені додати власний голос. Я спочатку злякалася — у мене була ідея, що я стану провідницею, такою собі літописицею, а літописиці не пишуть про себе. Але врешті на кожну тему я додала текст від себе — і ці есеї стали віссю, навколо якої так гарно закручувалася спіраль інших жіночих досвідів.
Ще на початку я задумувала це як хор голосів, але, записавши половину розмов, я зрозуміла, що це не хор, а радше поліфонія. Це для мене важлива метафора і, як на мене, вона найвлучніше описує формат книги.
Спочатку я записала голоси моїх близьких жінок, буквально подруг, із якими розділяю щоденне життя. А вже потім до цього візерунку я додавала інші голоси, частіше за принципом «цікаво, а от якого досвіду, якої ниточки мені не вистачає, щоб завершити малюнок?». Часто я йшла за одним, а знаходила геть інший карб. Це було довге і красиве дослідження, жінки приходили природно, історії складалися інтуїтивно — як припливи і відпливи у морі. Хороше, циклічне й земне — все як я люблю.
Ви описуєте цю книжку як «контурну карту». Що для вас було на цій мапі головними точками — болю, надії, свободи? І яка з ваших історій, розказаних у книжці, далася вам найтяжче — і чому?
Найтяжче далися два розділи: «Смерть» та «Єдність. Самотність». Перший зі зрозумілих причин — це дуже емоційно заряджена тема, глибока й тонка. Довго бути по той бік, втримувати ясність і не забувати фіксувати свої почуття — це дуже багато. Я тремтіла, закінчуючи текст про смерть, і потім, памʼятаю, хотіла довго лежати у гарячій ванні.
Що ж до єдності й самотності, то тут була інша складність. Я дуже боялася впасти у пусту риторику, говорити ідеями замість реальних почуттів, та разом із тим почуттів було так багато — я не знала, що з ними робити. Я довго не могла вловити їх, ословити. Це досі тривожне місце для мене, але з особистих причин — про це я написала у книжці.
А про контурну карту… Це моя улюблена метафора. Скажімо, тема материнства, оця насічка, яку я зробила у книжці (така собі позначка простим олівцем) — я з задоволенням розширила б це в окреме дослідження. Або от історія пані Тетяни — це зріла любов, це третій шлюб, в обох дорослі діти. Я би пішла в це — хочу більше дорослих жінок у книжках, хочу бачити життя далі, без стереотипів про те, як тебе обрубає, щойно тобі виповниться сорок.
Добирати уривки з розмов теж було тяжко — хотілося балансу, якоїсь сконденсованості. Щось доводилося скорочувати для щільності, десь шукати одне влучне речення-цитату, часом одне слово. Тож так, на цій мапі ще безліч точок, безліч сюжетів, які потребують своїх книжок, своїх просторів.
Мабуть, питати, чому ви вирішили відправити рукопис про жіночий досвід у видавництво Creative Women Publishing, нелогічно, адже це очевидно. Спитаю натомість, що для вас означає сестринство у контексті цього видання?
Віра. Безумовна віра. Насправді це дуже багато — по-справжньому бачити іншу жінку і вірити в її слово, текст, рух чи погляд. І лишатися поруч. Всередині усіх процесів, усіх етапів і всіх взаємодій я ніколи не відчувала, що маю захищати себе. Це безцінно. Це безпечно. Ніхто не конкурує, не тішить власне еґо — ми всі робимо сенсові гарні речі й уперто йдемо вперед.
І ще додам, як на мене, дуже важливе — я була весь час із РІЗНИМИ жінками, у яких різні характери, темпераменти й способи життя. І разом з тим я з ними бувала у рівності. Це взагалі космічний рівень. Нам усім дуже пощастило, що ми маємо CWP.
Авторка: Вікторія Дребот
