Це мала бути проста поїздка в село. Двотижневе гостювання у «бабусі», щоб попрацювати над записами для практики, зібрати локальні діалектизми, скласти речі й поїхати назад. Але щось пішло не за планом. Телефон падає у бездонну криницю, Катерина Василівна не пригадує народних пісень, а баба Маруся взагалі починає маніпулювати.

(НЕ)пусті балачки з тутешніми жінками, події в Лавринівці, що розгортаються, як випадково знайдений фотоальбом на запилюженому горищі, — все, що трапляється з Ірою, чи то пак Оришкою, врешті приводять до головного запитання: а чия ж вона?

Це сучасна повість про важливість пам’яті свого роду, його дослідження. Але перш за все вона про особисте дорослішання, що підкрадається в дрібницях — коли гладиш хрест серед зарослих бур’янів, витираєш сльози об чужу косинку чи пакуєш у рюкзак дещо значно важливіше за речі.

Анастасія Литвиненко — авторка повісті «Материзна», харківʼянка, яка залишається нею, де б не була. Літературну карʼєру розпочала ще в юності, тоді фокусувалася на поезії. Видавши дві невеличкі збірки віршів, узяла довгу творчу павзу, щоб накопичити досвід і відточити слово для прози.

За фахом Анастасія — спеціалістка з брендингу та комунікацій. А ще вона — заповзята гравчиня у «Що? Де? Коли?», авторка турнірів про українських жінок та активістка руху метикуючих. З 2022 року встигла пожити в Батумі та Одесі. Наразі мешкає в Івано-Франківську, де продовжує писати. Адже розповідати історії потрібно завжди.

Іра вийшла на широку дорогу й повернула до зупинки. Неквапом дійти до неї, роздивитися красиву мозаїку, що якимось дивом ще не обсипалася, — і можна так само повільно вертатися. Чи дійти аж до стели з потьмянілою зіркою, де інакшими, але такими ж золотими літерами вибите прізвище баби Марусиного батька… Підійшовши ближче, Іра пересвідчилася, що з Лавринівки дійсно пішло чимало солдат. Правда, розібрати літери складно, бо позолота з них давно облізла — лишилося тільки тиснення (чи гравіювання?).

Звичка читати будь-які без винятку тексти, які трапляють на очі, змусила Іру примружитися й підшукати потрібний ракурс. І може, якби в селі були Антоненки чи Васильєви, їй би не так тьохнуло в грудях… 

«Кулеметник, — казала мама і завжди уточнювала: Другий номер». Другий — це той, що заряджає і подає стрічку. Його першим номером був теж лавринівець, чийого імені мама не знала. Знала тільки, що він повернувся у сорок п’ятому, і до першої пішов не до матері, не до жінки — до Гамзихи. Ось і все. Лишилися прямокутничок похоронки і рядочок на стелі. Прикриваючи очі долонею, щоб не сліпило сонце, Іра раптом збагнула, чому баба Маруся так запекло бореться з бур’янами на могилах. 

Це вперше вона побачила власне прізвище ось так — у камені, де жоден багаторічний дощ не в змозі його стерти. Та навіть і не власне, але своє. Дивно насправді, що в жінок узагалі немає власних прізвищ: їм належать тільки імена, а прізвища переходять у спадок від татів чи дідів. Третя складова, виходить, теж батькова. А що від матері? Ірі спав на думку шматочок рудої клейонки, бирочка з пологового. Лише там, у ті кілька днів, поки світ іще не знає, як тебе назвуть, ти носиш крихітну позначку з материним ім’ям. А потім воно розчиняється в часі, майже без сліду, і навіть на останньому хресті над тобою його не згадають…

Уже майже біля хати знову стрілися ті жіночки з велосипедами. І на якусь коротесеньку відчайдушну мить Ірі захотілося, щоб вони спитали, чия вона.

Повість

Видавництво: Creative Women Publishing 

Мова: Українська 

Рік видання: 2025 

Кількість сторінок: 132 

Дизайн обкладинки: Таміла Молнар

Арт-дирекшн: Галя Вергелес

Наклад: 1000

ISBN: 9786178581039

Очікуємо з друку в грудні 2025 року