Вероніка Д. Нікулеску — румунська письменниця та перекладачка. Авторка трьох збірок оповідань. Її дебютна збірка Adeb отримала Премію Спілки письменників Румунії за дебют, а збірка Roşu, roşu, catifea (Red, red, velvet, Casa de Pariuri Literare, 2012, була номінована на дві важливі національні нагороди: Культурні нагороди Радіо Румунії; Національна прозова премія „Ziarul de Iasi”). Написала дві незвичайних книжки: Simfonia animalieră (The Animal Symphony, Casa de Pariuri Literare, 2014, Премія Спілки письменників Румунії — Сібіу; номінована на Національну прозову премію „Ziarul de Iasi”) та Hibernalia (Hibernalia, Casa de Pariuri Literare), 2016).
Переклала понад 25 книг з англійської — Владіміра Набокова, Семюеля Беккета, Дона ДеЛілло, Сірі Хустведт, Еовін Айві, Лідію Девіс, Трейсі Шевальє. Отримала премію Спілки письменників Румунії — Сібіу за переклад трьох романів Беккета. Також отримала кілька національних номінацій за переклад короткої прози Беккета та «Блідий вогонь» і «Дар» Набокова. Живе в Бухаресті з чоловіком, квітами та кількома уявними тваринами.
Слава Світова познайомилася з Веронікою Д. Нікулеску в місті Ясси (Румунія), де обидві письменниці перебували в письменницькій резиденції Șotron, працюючи кожна над своїм проєктом. В інтерв’ю Вероніка розповідає про свою творчість, письменство як стиль життя, пошук ідей та важливість усамітнення.
Симона де Бовуар казала: “Жінкою не народжуються, жінкою стають”. Вона вірила, що ця трансформація уможливлюється завдяки соціальному середовищу та оточенню, стосункам з іншими людьми, а набуття ідентифікації відбувається у процесі життя та взаємодії зі світом. Чи можна сказати те саме про письменниць? Будь ласка, розкажи про свій досвід і про те, як ти стала письменницею.
Я просто людина, яка живе і пише свої історії. Я ніколи не відчувала, принаймні від самого початку, що я жінка, або, якщо сказати точніше — що я жінка, котра пише, письменниця. Гадаю, ярлики існують для того, щоб їх використовували: люди люблять ярлики, правда ж? Але я не збираюся чіпляти на себе ярлик: я просто людина, яка живе і пише настільки добре, наскільки може.
Я почала писати як журналістка. Після багатьох років написання та редагування статей — а я була головною редакторкою локальної газети, а потім культурною кореспонденткою кількох національних журналів та газет — я вирішила, що хочу писати власні історії. Це сталося 20 років тому, вранці, коли я пила каву біля вікна. Я взяла блокнот і почала писати своє перше оповідання. Трохи згодом, наприкінці дуже насиченого року в ролі культурної журналістки, я почала перекладати художню літературу: я полюбила роман Набокова і вирішила спробувати його перекласти, просто для себе. Ті два моменти стали початком нової й прекрасної історії для мене. І ось я тут, пишу, перекладаю, створюю книжки рік за роком, вражена тим, яким може бути життя і що насправді майже все залежить від мене самої, від моєї власної рішучості та мрій.
Вважається, що письменнику потрібне усамітнення. Утім, деякі колеги-письменниці кажуть, що надають перевагу письму в шумній кав’ярні. Разом із тим, цінність усамітнення в житті жінки суттєво недооцінюють (Кларисса Пінкола Естес у своїй книжці “Жінки, що біжать із вовками” говорить про те, наскільки життєво необхідною є тиша і час для себе для будь-якої жінки). А як у тебе? Зазвичай обираєш для себе тихе й спокійне місце чи галас світу? І чому?
Шумні місця не для мене. Я завжди пишу в своїй кімнаті, найкращому тихому місці, яке тільки для мене існує. “Своя кімната”, за Вірджинією Вулф — це те обов’язкове, що я мушу мати. Окрім цього, звісно, є також багато часу на самоті, коли я думаю про історію, над якою працюю або яку планую написати. Звичайно ж, неможливо писати, або ж, краще сказати — вигадувати свої історії, коли живеш одна на безлюдному острові або ж у високій вежі відлюдницею. Треба жити серед людей і проживати величезну кількість різних досвідів, пробувати життя на смак і намагатися його зрозуміти… Але для того, щоб, власне, писати, необхідні усамітнення і тиша, а також, у більшості випадків, величезний шмат часу наодинці з собою та власними думками. Бути письменницею означає багато бувати на самоті. У будь-якому разі, для мене це так.
Щоразу, як спілкуюся з письменницями, чую від більшості з них, що від самого початку, коли тільки їхні рідні та близькі (батьки, сестри тощо) дізнавалися про їхні амбіції, майже завжди були шоковані такою новиною або ж були категорично проти чи не сприймали цього серйозно. Тож письменниці мусили доводити свою рішучість на ділі. Як щодо твоєї родини? Чи підтримували рідні твої наміри стати письменницею? І чи були для тебе важливими їхня підтримка та визнання?
Ох, краса родини Набокова, скажімо, де мати, брат і, найбільше з-поміж усіх — дружина, розуміли і підтримували письменника… Ні, у мене ніколи не було подібної підтримки, і хотілося б сказати, що я на неї ніколи й не очікувала, але бували моменти, коли вона таки була б важлива. Я навчилася не очікувати: несправедливо звалювати на плечі інших такий тягар. Як сказав якось мій чоловік, батьки — це просто батьки; не варто очікувати, що матір або батько стануть батьками та літературними критиками або ж утворять інші, не менш фантастичні тандеми. Звісно, від початку всі мої рідні думали, що для мене це просто забавка, щось, що я вирішила спробувати, бо, імовірно, знудилася і потребувала якогось нового заняття… Я не певна точно, але, зрештою, це не мало великого значення; я була вже дорослою, коли почала писати — мені було вже за тридцять. Я жила за сотні кілометрів від своєї родини і вже полюбила своє усамітнення, яке, я припускаю, й стало одним із найважливіших рушійних сил для мого письма.
А з іншого боку, родичі письменника — найгірші читачі з-поміж можливих (вони завжди намагаються відділити шматочки реальності від вигаданої казки, це найгірше із можливих прочитань). Але після кількох моїх книжок ситуація трохи стабілізувалася і для мене, і для моєї родини. Я роблю те, що маю робити. Я сама по собі. І, гадаю, вони розуміють цю мою дивну потребу, яка змушує мене так часто дистанціюватися від них. Але, мушу сказати, я вдячна своєму чоловікові, який розуміє і підтримує мене, просто даючи мені мир і спокій, аби я могла працювати у своїй кімнаті за зачиненими дверима щоразу, коли цього потребую. І це все, що мені треба. Нічого більше.
Simfonia аnimaliera — твоя особлива книжка. Перше видання навіть мало унікальний формат, і назва книжки доволі поетична. Чи могла б ти поділитися, як з’явилася ця ідея, як працювала над цією книжкою і що важливо було сказати поміж рядків?
Щоразу, як мене запитують, яка з книжок, написаних мною, є моєю улюбленою, я обираю Simfonia animaliera. І я завжди думаю, що мій вибір інтригує декотрих моїх читачів. Ця маленька книжечка може не видаватися такою, що репрезентує моє письмо і творчість: як можу я поставити її, приміром, вище від складного роману All the Bookseller’s Children (“Усі діти продавчині книг”)? Але я знаю те, що знаю. Уся сутність мого письма саме там, посередині цієї дивної, вкрай незвичної історії.
Десять років тому, в 2012-му, після майже двох років за перекладом Беккета (три романи і коротка проза, власне, вся проза, написана ним англійською), я багато часу проводила наодинці з собою — мій чоловік поїхав до іншого міста, мої друзі покинули мене після усіх років усамітнення і перекладів… І раптом, у момент, коли я відчайдушно намагалася знову віднайти власний голос, тоненький дивний голосочок (що належав їжаку) з’явився ніби нізвідки, закликаючи мене написати цю симфонію. Все почалося із вірша Чеслава Мілоша “По нашій землі”:
“Якби довелося мені сказати, чим для мене є світ
Я узяв би хом’яка, їжака або крота
і одного вечора посадив би його в театральне крісло
і, наблизивши своє вухо до його вологої морди,
послухав би, що він каже про прожектори,
звуки музики і рухи танцю”.
І музика, і сенс цього милого музикального вірша довго мене не покидали. Тож я несподівано почала робити точно так само, як було сказано в вірші: брати уявних хом’яка, їжака і крота з собою до театру. Разом ми дивилися на світ — і, зрештою, всередину себе. Я дізналася, як багато справді важливого можна сказати, використовуючи таких малих персонажів та їхні своєрідні голоси. Ця поетична книжка розповідає, звісно ж, більше про людей, аніж про тварин.
Грегуар — твій птах. Тобі пощастило спостерігати за мартином та всіма його життєвими циклами впродовж майже цілого року. І ти написала про це книжку, вела особливий щоденник своїх спостережень і записувала те, що помічала. Ба більше, відбулося це якраз у період соціальної ізоляції під час пандемії. Не думаю, що ця книжка виключно для любителів птахів. Чи я помиляюся?
Звісно, книжка про нас, людей і про те, як ми споглядаємо світ навколо нас. Це моя перша нон-фікшн книжка. Вона про природу, але також це і щоденник: записник спостережень за гніздом (весна і літо, від відкладених яєць до перших злетів пташат), а ще щоденник моїх важких часів. Бо те, як ми бачимо речі, що обираємо бачити для себе і як пишемо про ці досвіди, багато говорить про нас самих. Гадаю, це Journal extime, як пояснював своє визначення Мішель Турньє, щоденник extime є протилежним від щоденника intime (оскільки досліджує інтимність не автора, а території та простору поза ним). Я дивлюся у простір і пишу про те, що бачу. Мої спостереження за птахом тривали шість років, і тоді я вирішила нарешті написати про Грегуара — величного мартина, який живе під моїми вікнами.
Про що ти зазвичай пишеш? Як віднаходиш ідеї для історій і працюєш із ними, щоб вони були значущими і живими? Які теми любиш досліджувати у своїх книжках?
Полювання на історію, яку я хочу написати — це одне з найважливіших завдань, і про це знає чи не кожен письменник/письменниця…. Я багато ходжу пішки — і під час своїх прогулянок обдумую і конструюю історію. І все мене надихає. Всі вулиці Бухареста, з людьми і будинками, і садами, і квітами, і котами, і знову людьми… Я мандрую в часі, повертаюся у минуле, подорожую у майбутнє, буваю у нових, довершених, неіснуючих часових просторах, вигадуючи їх… Мої книжки дуже відрізняються одна від одної. Я намагаюся не повторюватися — і саме це робить мене щасливою, коли я пишу. У натхнення є власна складна лабораторія, і марно намагатися зрозуміти, як вона працює. Але, поза сумнівом, із цим також пов’язано дуже багато роботи. Думати, писати, переписувати і вибудовувати книжку — це одночасно і магія, і звичайна робота.
Я пишу про людей і про тварин, пишу про смерть і про любов, про дружбу і про свободу, про різний вік, про пошуки свого шляху життя в цьому світі. Я пишу про те, чого потребую в конкретний момент, але найважливіше для мене те, як я пишу про все це. Форма і стиль надважливі для мене.
Я часто чула коментарі на кшталт “Ти пишеш як жінка!”. І часто задумувалася над тим, чи коментує хтось те, як пишуть чоловіки. Як гадаєш, чи є різниця між тим, як пише чоловік і як пише жінка? Чи має вона бути? Чи вважаєш ти, що існують певні невисловлені очікування щодо письменниць і письменників та манери їхнього письма? Чи можемо ми направду почуватися повністю вільними у тому, як і про що пишемо незалежно від статі й нав’язаних очікувань? І чи мають письменники та письменниці право писати для себе, чи конче мусять вдовольнити читача?
Я розпочну з кінця: я той підвид людини, яка пише у найпершу чергу дя себе. І я не тільки відчуваю, що маю на це право, але й вважаю, що письмо — це щось дуже інтимне, як дихання й думки. Нема потреби нікого вдовольняти своїми історіями. І хай це найменше, що мене турбує, але я все ж піклуюся про читача у кінцевому результаті. Коли я завершую книжку, коли закінчую перший драфт, коли перечитую текст і особливо коли перечитую фінальний варіант востаннє — я намагаюся побачити текст очима читача. Це важливо. Але тільки задля того, щоб побачити, чи зрозуміло те, що я хотіла сказати. Перевірити, чи мій текст є зрозумілим, не для того, щоб вдовольнити когось. Після того як книжка виходить друком я, звісно, щаслива бачити задоволених і радісних читачів. Але моя робота полягає не в тому, щоб створити для них спа, а в тому, щоб написати історію, яку я хотіла написати, і то в найкращий із можливих способів.
Так, я часто чула коментар “Вона пише як жінка”, і також ще один, більш інтригуючий: “Вона пише як чоловік!”. Що, звісно ж, має сприйматися як комплімент. Що ж, сподіваюся, я пишу як людина, от і все.
Звісно, всі ми різні. Але хіба аж настільки? Мої книги були номіновані на найкращі премії в Румунії. Кілька років тому я не раз ставала єдиною жінкою-номінанткою серед чоловіків. І я була набагато молодша на той час. Але ніхто цього не коментував. У 2020-му в короткому списку номінантів на національну премію вже було п’ятеро жінок. Причому самі жінки. Це просто сталося: п’ять жінок написали чи не найкращі книжки того року, назви тих книжок були на вустах у читачів задовго до списків номінацій. Книжки завжди були важливішими для мене, аніж те, були вони написані чоловіками чи жінками. Можливо, наступного року у списку номінантів будуть лише чоловічі імена — і я ніяк це не коментуватиму. Книжки будуть, знову ж таки, більш важливими, аніж автори.
Як виглядає твій робочий простір? Чи є у тебе речі, необхідні тобі, аби писання приносило задоволення? І чи працюєш наразі над чимось новим?
У мене є маленька кімната у маленькій квартирі в центрі Бухареста. Ліжко, письмовий стіл, багато книжок, трохи квітів на підвіконні. Прекрасний вид з вікна, багато неба. Ранок. Зачинені двері. Трохи музики — без слів. Зараз працюю над збіркою оповідань. Свою останню збірку я видала друком десять років тому, тож вважаю, що саме час для нової (за цей період я опублікувала романи та інші книжки, звичайно, але то не була мала проза). Я нещодавно дописала кілька нових оповідань у Яссах (де ми мешкали в одному будинку в письменницькій резиденції — С. С.) і додала їх до загального рукопису. Наразі перечитую текст наскрізно, працюю над архітектурою книжки. Гадаю, я майже закінчила.
Дуже дякую за це інтерв’ю в такі складні часи для України і для цілого світу.
