Тема війни в дитячих книжках? Як впливає документальне кіно на людей? Які зміни здійснюють книжки? Що насправді відбувається “за лаштунками” роботи письменників? Цікаво? Дізнайтесь більше у нашому інтерв’ю з Танею Поставною, письменницею, сценаристкою та продюсеркою.
Під час війни українці переживають нові досвіди, і це неабияк сприяє змінам у їхньому світогляді. Зокрема це стосується митців та мисткинь. Чи було за останні місяці щось таке, що ви відкрили для себе як письменниця, і чи суттєво вплинула війна на вашу творчість?
Насправді всі фундаментальні зміни у світогляді та громадянській позиції відбулись для мене ще в 2013–2014 роках. Тоді я багато часу провела на Майдані, втратила дім і роботу в Криму, мала конфлікти з родичами, які давно виїхали до росії, і врешті-решт припинила з ними спілкування. 2014 року я перейшла на українську мову в публічному просторі. Пізніше почала створювати документальні та освітні проєкти, які мали на меті об’єднати Україну та піднести національну свідомість. Тож після 24 лютого для мене нічого не змінилось. Багато що мене шокувало, але не здивувало. Після страхіть, які відкрились у Бучі та інших деокупованих містах, я пережила шок від болю і жаху. Втім, це не було неочікувано, адже те, як «воюють» російські війська, вже було відомо з досвіду Чечні, Сирії та інших країн, куди так само вдерлась росія.
Чи працюєте ви зараз над чимось новим?
Наразі готується до друку книжка «Острів каштанів» (Видавництво ХХІ). Це мій перший дорослий фікшн, написаний ще два роки тому. Спершу я не була певна, чи хочу його видавати. Але зараз мені здається, що ця історія має чимало паралелей із нашим теперішнім життям, тому врешті-решт я рада, що ця книжка вийде друком. Також я почала роботу над новою дитячою книжкою і протягом липня мала нагоду працювати над нею на двох резиденціях у Латвії — International House of Writers and Translators та Pedvale Art Residency. Ця історія буде опосередковано пов’язана з війною і з тим, що пережили і переживають діти зараз.
Ви спеціалізуєтесь на дитячій літературі та піднімаєте в своїх творах важливі теми доступними для дитячого сприйняття словами. Скажіть, чи варто писати дитячі книжки про війну? І якщо так — то як слід подавати цю тему, аби діти осягнули її, та на що має звертати увагу письменник, працюючи з цією тематикою?
Це направду складне питання, варте змістовної дискусії за участі видавців дитячої книжки, письменників, редакторів і дитячих психологів. Варто було б глибоко проаналізувати, як різні історії можуть впливати на дітей, виховувати їх чи мати для них терапевтичний ефект.
Найважливіше особисто для мене — не оминати в дитячих книжках того, з чим діти й так стикаються у житті. Не замовчувати, не табуювати жодні теми, намагатись щоразу знайти слова, побудувати діалог. Власне, це те, що ми й так робимо в звичайному житті, коли спілкуємось. На жаль, для мого покоління було нормою не говорити з дитиною на якісь теми. Діалог між дітьми і батьками завжди був обмежений. Наприклад, мені завжди було дивно, що в дитячих книжках, які я читала в дитинстві, сім’я була показана лише так: мама, тато, дитина. Тимчасом у реальності більшість учнів мого класу виховувалась у неповних сім’ях або ж батьки дітей розлучились. В дитячих книжках не піднімалися теми хвороб чи смерті, хоча діти стикались із цими проблемами також. Важливо, щоб поруч із дитиною завжди був хтось, хто може відповісти на складні запитання. І деколи цей «хтось» — це книжка.
Протягом певного періоду під час воєнного стану українці не могли читати нічого, крім новин. Але зараз дедалі більше людей повертається до звичного життя. Які книжки ви прочитали за час війни?
Справді, новини в нашому житті вийшли на перший план і залишаються там. Але з початку вторгнення я також відчула сильнішу, ніж зазвичай, потребу читати. Передовсім захотілось перечитати класику української літератури. Бо щодня було відчуття «це ж уже було! ми вже про це читали!». Тому за перші кілька місяців війни я перечитала «Кобзар» Шевченка — спеціально купила видання, що містило також твори письменника, заборонені в радянський період. Вважаю, що Кобзар — це справді українська Біблія. Ця книжка має бути в кожній хаті й перечитуватись у складні часи, особливо під час війни. Він дає сили для спротиву. Також я перечитала багато історичної літератури, твори і щоденники шістдесятників — найбільше Миколи Вінграновського.
З зарубіжної літератури прочитала «Паризьку дружину» Поли Маклейн, але залишилась розчарованою. Це вигадана історія про стосунки Гемінґвея та його першої дружини, оповита атмосферою Парижу під час війни. Саме цим мене і зацікавив роман — хотілось почитати про воєнне життя, але ця тема майже не була там розкрита. По суті, це виявився фанфік про стосунки людей, з якими авторка ніколи не була знайома, та про час, у якому вона ніколи не жила.
Також я прочитала останню книжку Саллі Руні «Де ти дівся, світе мій прекрасний». Зізнаюсь: купила її, щоб просто відпочити в потязі, адже тексти Саллі Руні читаються легко і швидко. Але цей роман мені справді сподобався. Він чесний, і в ньому відчувається дорослішання авторки. Це все ще та сама Саллі Руні, яка пише про стосунки і про все, що ми думаємо, але не говоримо, але вже глибше, з цікавою рефлексією про наше буття загалом. Хоча на тлі війни в України ця книжка здається чимось дуже простим і мирним, чимось із минулого життя.
Серед іншого, прочитала дві книжки про архітектуру авторства українських архітекторів — «Розмови про архітектуру» Олега Дроздова та «Зрозуміти архітектуру» Юліана Чаплінського. Це надзвичайно цікаві книжки, які розширюють розуміння просторів, що нас оточують, і загалом нашого життя. Дуже рекомендую обидві до прочитання.
Нині ми чітко бачимо, що дедалі більше українців починають спілкуватися українською мовою. Що для вас означає перехід українців на рідну мову? Чи вважаєте, що мова важлива?
Мова важлива. Значно більше, ніж ми всі вдаємо. Якщо заґуґлити визначення слова «нація», ми отримаємо «community of people formed on the basis of a combination of shared features such as language, history…» тощо.
Спільна мова — один із найголовніших фундаментів для побудови нації. Ми не є країною емігрантів, як Канада, США чи Австралія, для нас українська мова — це базис. Російська мова штучно насаджена в Україні колонізаторами. Доки вона побутує на нашій території, це завжди буде каменем спотикання на шляху до побудови єдиної української нації, причиною конфліктів і простором для маніпуляцій з боку росії.
Насправді можна прочитати цілий курс лекцій на цю тему, але висновок буде один — українська мова має бути в Україні на першому місці. І що масовішою і швидшою буде українізація, то це краще для нашого спільного майбутнього. Перехід на українську — це приватна інвестиція кожного в формування української нації та єдине спільне майбутнє українців на всій території України.
Що ж до моєї особистої позиції, то після 2014 року я працювала над проєктами, які мали на меті інтегрувати російськомовних українців в український контекст, ринок, загалом український дискурс. Вважаю, що це було важливо і правильно на той час. Але після 24 лютого це більше не має сенсу. Якщо російські ракети і десятки тисяч вбитих цивільних українців не можуть переконати людину, що варто зробити зусилля, щоб відмовитись від всього російського і українізуватись, то мені це вже точно не під силу. Тому особисто я більше не готова боротись за людей з позицією «какая разніца». Я не дам російськомовному продукту ні секунди ефіру, ні місця на полиці в книгарні чи супермаркеті — ніде. В країні, яка має назву Україна, мають відстоюватися права україномовних. Бо, зрештою, це єдина країна на карті світу, де україномовна людина може претендувати на спілкування, обслуговування і контент українською. Іншої країни, де їй це буде доступно, просто не існує. Натомість потреби російськомовних можуть задовольнити і в іншій країні, там всім стане місця.
Вас цікавить документальне кіно, ба більше — ви працюєте з цим жанром. В українському та іноземному інфопросторі можна знайти різноманітні фільми на будь-яку тематику. З якими темами любите працювати ви? І чи можна вважати документальний фільм інструментом, за допомогою якого можна транслювати важливі повідомлення, впливати?
Так, я з цим згодна. Документальні проєкти зараз можуть створити сильний позитивний вплив. Ми з командою працюємо переважно над проєктами, які актуалізують питання національної ідентичності, і зараз це як ніколи на часі. Ми знімаємо проєкти про українську культуру*: музику, кухню, стиль, архітектуру, звичаї, святкування. По суті, ми займаємось просвітницькою діяльністю — розповідаємо широкій аудиторії про все, що протягом 70 років існування радянського союзу приховувалось і досі здебільшого поховане по музеях, недоступне та невідоме широкому загалу.
Якими рисами має володіти людина, яка бажає писати та видаватися в Україні?
Думаю, тут не має значення, йдеться про Україну чи про будь-яку іншу країну. Писати і видаватися не просто ніде. Також все дуже залежить від жанру і цілей конкретного письменника. Фікшн це чи нонфікшн, актуальна тема чи ні, чи кінцева мета — це наклади, продажі, премії та визнання, а чи конкретні зміни, які хочеться здійснити за допомогою книжки. Хай там як, я гадаю, що спільними рисами для всіх буде дисципліна, терплячість, системність. Написання і видання книжки — це довгий шлях, точно не для спринтерів.
Яка роль письменників та інтелектуалів у цій війні?
Мабуть, така сама, як і в будь-якій іншій російсько-українській війні, адже нині така не перша. Це роль морального, культурного і громадянського компасу. Якщо поглянути, чим займались українські письменники у різні складні часи, побачимо, що це завжди було збереження культури, просвітницька діяльність, активна громадянська позиція — переважно націоналістична. Важливо розуміти, що з огляду на нашу історію український націоналізм — це завжди про спротив і національне визволення. Тому українські письменники у різні часи протистояли експансії російської культури і намагались пропагувати ідеї визволення всього українського. Думаю, нині в цьому сенсі змінилось небагато.
Загалом вважаю, що ми як нація “протягнули” до сьогоднішнього дня завдяки тій хвилі національного піднесення і українізації, яка була наприкінці 19 – напочатку 20 століття, аж до самої колонізації України більшовиками.
З ким із письменників-класиків ви хотіли б зараз поговорити та випити кави?
Саме поговорити і випити кави — з Лесею Українкою. З самого дитинства це особлива для мене постать. Не лише як авторка надзвичайно талановитих творів, але також як взірець української інтелігенції та ікона фемінізму. У той час, коли образ українки асоціювався з неосвіченою селянкою, Леся Українка провадила такий спосіб життя і мала такий вплив на суспільство, як на той час могли переважно чоловіки. Думаю, з огляду на ситуацію в Україні сьогодні, було б цікаво почути її думку з багатьох питань. Як думаєте, що вона сказала б стосовно переходу на українську мову? Навряд чи «какая разніца».
Для кого, на вашу думку, буде корисною книжка «Анатомія письменниці»?
Для того, хто боїться почати, бо думає, що знає замало. Як на мене, найціннішим в книжці «Анатомія письменниці» є те, що вона дає можливість зазирнути за лаштунки роботи різних авторок і зрозуміти, що немає ніякого «правильно». Всі ми різні, й це розуміння справді звільняє від блоків і надає сил.
*йдеться про документальні проєкти «ЗАПАЛ», «СПАЛАХ», «СТРІХА».
Автор фото на обкладинці: Христина Кулаковська
