Перша кров

Це сталося в середині квітня – чи то 94-того, чи то 95-того року. Довкола буяли черемхи й солодкий задушливий бузок, що ним заквітчувалися садки під під’їздами, а повітря прогрілось настільки, що нарешті мама з бабусею дозволили мені зняти огидні вовняні колготи, (оті одоробла із вічно розтягнутими «бульбашками» на колінах ) і замість них одразу ж перестрибнути в тоненькі «лосини», ядуче-помаранчевого кольору. «Лосини» саме залапковані, бо справжні шилися із щільної лайкри яскравих кольорів і коштували недешево, мої ж хоч і прикрашала ажурна облямівка, та були всього лишень капроновими рейтузами.

На початку весни, пригадую, у мене почав трохи боліти живіт. Це було дивно, та оскільки я росла в лікарській родині, коли від найменшого мого чхання вдома зчинявся справжній рейвах: «В дитини бронхіт! Ангіна! Пневмонія!», негайно однією рукою мені совали під пахву градусник, а іншою викликали медичну бригаду, то я воліла не патякати вдома про дрібні нездужання. Це неодмінно потягнуло б за собою нескінченні мандри кабінетами дитячої поліклініки, а цього я воліла уникнути за будь-яку ціну – хоч якою малою була, та вже добре затямила: «совєцька безкоштовна медицина», що дісталась молодій Україні у спадок, не надто розбещувала пацієнтів, надто дітей, хоч скільки-небудь людяним ставленням. І взагалі це вважалось найвищою чеснотою: вміти перетерпіти мовчки, нікому нічого не кажучи, не скаржачись, не скиглячи, а «як боєць», зціпивши зуби, через біль, через «не можу» вдавати, що в тебе все гаразд і нічого не болить! «Терпи, казак, атаманом будешь!» – примовляли мами, щедро змащуючи зеленкою та йодом побиті коліна, садна та обдерті лікті дітлахам, що аж заходилися від крику. Пекуче садіння від антисептиків примножувало біль від подряпин і ран, а отже, виконувало ще й заразом виховну місію: іншим разом, може, не полізеш на паркан, не гойдатимешся на черемсі, не встряватимеш в бійку. У цьому проглядав непохитний постулат виховання цілої епохи: «Боляче? Сам винен! Сама винна!».

Знецінення власного болю для дівчини взагалі вважалось посутньою життєвою навичкою, яку в дівчат виховували навіть найдобріші й найсердечніші матусі: вони ж бо, уже загартовані життям і досвідом пологів у садистських радянських «будинках матері й дитини», не мали жодних ілюзій щодо майбутнього, яке чекало на їхніх доньок. Вартісність людини, надто дівчини чи жінки, вимірювалась не в останню чергу її вмінням не створювати нікому незручностей і зайвих клопотів своїм скигленням і скаргами на погане самопочуття! Помножте це на безмежно хамовитий, безтактний, часом просто нестерпно грубий персонал державних поліклінік та лікарень – і більше ніколи не питайте у жінок, народжених за часів совка, чому вони ніколи, навіть під загрозою смерті, не звертаються вчасно до лікарів.

«Найкраща совєцька медицина» направду виявлялась таким жахіттям і приниженням, що переважна більшість людей воліла відкладати з нею зустріч аж до останнього, а відтак, хвороби виявлялися запущеними, діагнози – невтішними, а операції, яких можна було уникнути, якби ж то звернутися завчасно, залишались єдиним порятунком, і добре, якщо в принципі ще могли хоч якось зарадити. Профілактика (не у вигляді прослуховування «ранкової зарядки з радіоточки» під шкварчання сніданкової яєчні з ковбасою на пательні), рання діагностика, планові візити до лікаря (не примусово-обов’язкові, бо інакше не допустять до роботи, а свідомі і за власним вибором) – вся ця наукова фантастика не мала нічого спільного із життям мільйонів громадян союзних республік, бо ж якщо в тебе руки-ноги цілі, голова на місці, кров не б’є з тебе фонтаном, то якого біса ти приперся в лікарню і марнуєш дорогоцінний час медичного персоналу? Здається, про медицину здоров’я з усіма належними профілактиками й усміхненими лікарями, а не радянську медицину хвороби і приниження заговорили (тільки заговорили!) десь у 90-ті, і то лишень тому, що чи не вперше побачили її в американських фільмах та серіалах (я аж здригалась від кадрів, де лейтенант Коломбо добровільно вмощувався в стоматологічному кріслі!), коли ті наводнили телеефір. Та й той кіно-досвід не дуже надавався до навколишньої дійсності, бо ж «не жили добре, нема чого й починати!»

Звісно, не всі були аж такі байдужі до свого самопочуття. Скажімо, мій дідусь: найменших чих, найдрібніша колька чи температура 37, 3 були без для нього без перебільшення приводом госпіталізації і повного медичного огляду! Тихцем ми посміювалися з дідової іпохондрії, бо кінця і краю не було тим болячкам, часто-густо уявним, що їх дідусь у себе діагностував – при цьому він справно, не для галочки, проходив усі обстеження, що йому призначали, і відвідував усі прописані процедури. Тоді як бабуся (теж лікарка, між іншим!), тато, мама були із тих, хто терпів аж поки хвороба не потребувала якнайшвидшого медичного втручання чи серйозних ліків. Вочевидь, приклад дідуся не надто надихав і мене – тоді в моїх очах ця надмірна схильність до пошуку в себе щоразу нових болячок скидалась радше на панікерство, аніж на відповідальність. Якось в дитинстві я отруїлась тістечками, якими пригощалась на гостині в подружки, та хоч як мені було зле, більше нудило від думки про паніку вдома, ніж від зіпсованих почастунків, тож я приховала від домашніх своє нездужання. Вилежалась, очуняла, тож коли за кілька днів сама зізналась батькам, вони, спершу вжахнулись, та поза тим були направду захоплені моєю мужністю й терплячістю. А я страшенно пишалась собою, бо я ж повела себе як «справжній боєць, а не слабачка!».

«Терпи, така жіноча доля!»
«Що значить – болить? І в мене болить, але я ж не скаржусь!»
«Що ти скиглиш? Це всього-на всього місячні!»
«Якщо ти не терпиш, яка з тебе жінка?!»
«А ти думала, жінкою бути легко?»

Ольга Карі — українська письменниця й журналістка, авторка книг «Рибка дядечка Завена», Темпора, (довгий список ЛітАкцент, короткий список ВВС–2020), «Компот із патисонів», Комора («2020). Працювала теле- і радіоведучою на «Громадському радіо», «Радіо Свобода», «Сніданок з 1+1»). Художні репортажі авторки відзначені спеціальними винагородами конкурсу художнього репортажу «Самовидець»: «По той бік свята» (у збірці «Життя у містах», 2019) та «Хрестик» (у збірці «Як ми змінюємось», 2020).

Видавництво: Creative Women Publishing

Мова: Українська

Рік видання: 2022

Авторка: Ольга Карі

Кількість сторінок: 260

Дизайн обкладинки: Антон Лаза

Формат: 150х215 мм

Палітурка: М’яка

Папір: Офсетний

Тираж: 1000

ISBN: 978-617-95104-3-4

Тип: Паперова