З 2014 року Майя Тульчинська — модна блогерка, у фокусі якої жінки поза «стандартами» краси, а зараз ще й відома письменниця — не купила жодної книжки російською. Українськомовним друзям, які з’явилися у неї на хвилі Революції Гідності, не потрібно було мотивувати вчорашню одеситку спілкуватися державною. Ініціатива натренувати мовні м’язи походила від самої Майї. Усе почалося з волонтерства на Майдані. Роки вдосконалення та відмова від спокус російського ринку вилилися у два бестселери: перший присвячений моді, другий — одеському колориту, «забутим трусам» та сповненій шарму й іронії жіночій душі.
До вашої уваги редагована версія розмови, що вийшла в Інстаграм-ефірі LitCom 18 липня.
Чи відчули ви себе киянкою за понад десятиріччя після того, як переїхали до столиці з Одеси?
Я давним-давно вже почуваюся киянкою, і якщо я кажу «додому», то це в Київ. Я відчула цей злам десь на сьомий рік, коли жила в Києві. Одного разу їду машиною і раптом гостро відчуваю: мені так подобається це місто, мені так гарно тут, так красиво і затишно, як вдома! Я знаю тут стільки гарних місць, з якими пов’язані якісь прекрасні спогади. Як мені тут добре, подумала я. Схопила себе за цю думку й кажу собі: «Ну, вітаю тебе, ти стала киянкою. Для тебе “вдома” — це в Києві.».
Дуже важливу роль у цьому відіграв Майдан. Я переїхала до Києва у 2012-му році й перший час мені було дуже важко. Важко було знайти роботу — так я її в результаті й не знайшла. Нікому не потрібна була жінка за 40. У мене абсолютно не було кола спілкування. Діти йшли в школу, чоловік — на роботу, а я лишалася вдома сама. Я доволі важко це все переносила. А потім стався Майдан. А це не робота, там не треба було резюме надсилати й тебе ніхто не запрошував на співбесіду. Хочеш, можеш допомагати — приходь. І там я знаходила собі якісь можливості допомагати. Познайомилася з купою прекрасних людей. Потім, після Майдану, на хвилі якоїсь такої журналістської, волонтерської роботи познайомилася ще з новою купою прекрасних людей. І після цього почала вести блог («Доступно про моду і стиль» — ред.). Все. Далі завертілося, у мене тут з’явилося якесь життя. Мені завжди є з ким піти на каву, є кому про щось розповісти. Так я знайшла себе тут, завдяки Майдану.
Після Революції Гідності ви почали вести блог про моду, а потім ще й стали письменницею. А от за освітою ви математик. Ще працювали маркетологинею. Як усі ці знання і професії вживаються між собою?
Можливо, для будь-якої людини мого віку це характерно. Ми всі вчилися на щось одне, а потім займалися чимось іншим. Я вступала до вишу в 1990-му році. Це ще був совок. Так, була перебудова, був злам традицій, та вся освіта ще була совкова. І я не обирала тоді менеджера, айтівця чи ще когось. Не було такої освіти. Я обирала з того, що було. І оскільки я навчалася в математичному класі, і всі мої друзі йшли на мехмат, я теж пішла на мехмат. В принципі, мені нормально це давалося, не дуже важко було там вчитися. Але я розуміла вже тоді, що це не буде моєю професією: я отримаю цей диплом, а далі займатимуся вже чимось іншим.
І так я в результаті з самого початку й займалася «чимось іншим». На той момент, як я закінчила університет, уже був бізнес, совок розвалився, і перша моя робота була секретаркою в банку. Надалі я там і працювала, і стала в банку маркетологом. Потім з’ясувалося, що це мені дуже підходить і я для цієї роботи теж дуже добре підходжу, бо в мене є поєднання математичних скілів та скілів із написання текстів, вигадування якихось образів. Креативність і вміння обчислювати — це те, що треба хорошому маркетологу. Так я і працювала роками. А потім стала вести блог, тому що ніхто не хотів мене на роботу. Мені треба було себе чимось зайняти, але не було чим. От я і зайнялася блогом. І ви бачите, куди це привело.
Чому ви обрали для блогу саме моду?
Ви пам’ятаєте, скільки у Фейсбуці з’явилося прекрасних політичних блогерів після Майдану? На них одразу підписалася купа людей, вони стали зірками. У багатьох з них були якісь інсайти, й вони могли щось таке сповістити людям, чого інші не знали. В мене ніяких інсайтів не було. І я розуміла, що мої коментарі про політику не настільки цікаві. А краще б мені зробити блог про щось таке, про що практично ніхто більше не пише. Не те щоб про моду тоді ніхто не писав. Були вже тоді блоги про моду. Ще за добу до Інстаграму (Інстаграм вже існував, але в Україні його ще практично не було). Були блоги про моду, але вони всі були здебільшого настільки зверхньо-пафосно-снобські. Типу, треба бути тільки дуже молодою, дуже багатою, дуже високою і дуже худою, і тоді ти зможеш модно вдягатися. А якщо ти не така, то взагалі навіть не намагайся. Мене це дуже дратувало. Я читала ці блоги й розуміла, що до мене там ніхто не звертається. А якщо і звертається, то зверхньо, що я якийсь непотріб, який ніколи не зможе мати гарний вигляд і гарно вдягатися. Мені здавалося, що це несправедливо, і я вирішила зробити блог для таких, як я — до кого ніхто не звертається в інших модних виданнях і блогах. І от, таких як я вже набралося тисячі людей за ці роки й вони із задоволенням читають.
Ви пишете про «звичайну українську жінку». Як пробиралися крізь комплекси й стереотипи, щоб достукатися до своєї аудиторії, допомогти жінкам поза «стандартами» пройти шлях любові до себе?
У мене є суперсила, якої, можливо, немає в багатьох інших: я не буду ніколи з них насміхатися, тому що я їх справді люблю, своїх читачок. Я до них ставлюся, як до сестер. Я з ними розмовляю так, як я б розмовляла з подругою, з якоюсь близькою жінкою, з якою я піду на каву, щоб потеревенити про своє, жіноче. Якщо вам людина не подобається, ви не будете з нею ходити на каву, правда? Коли пишу, я завжди уявляю собі ту жінку, з якою із задоволенням піду спілкуватися. Відповідно, я з нею так і розмовляю: як з людиною, якій я бажаю добра, і якою я щиро захоплююся. Я бачу стільки жіночої краси навколо! І я абсолютно щиро нею захоплююсь. Це щиро, тому вони вірять.
Хоча не всі, звісно. Бувають і такі, які не вірять. Бачу весь час і обурені коментарі. Люди ображаються, чому це я кажу, що можна не бути худою. Як я посміла сказати, що можна не бути худою і при цьому бути щасливою? І як я посміла сказати, що можна в 50 років одягати все, що завгодно? Шорти, короткі спідниці… Якщо це тобі подобається і ти собі в цьому подобаєшся, то будь ласка, ходи. Як я насмілилася таке сказати? Що в мене Бога в серці немає, чи що? Весь час приходять мене повчати. Але я до цього доволі філософськи ставлюсь.
У вас є безпрограшний підхід до подачі інформації — гумор, з яким ви пишете. Траплялися випадки, що без жартів було б ніяк?
Постійно! Нащо далеко ходити — просто зараз у моєму фейсбучному блозі про моду відбувається революція. Тому що я поставила фото Шерон Стоун, де вона сидить у позі, схожій на ту, в якій сиділа у легендарному кіно «Основний інстинкт»: так само закинула ногу на ногу і сидить при цьому в білизні дуже красивій і в босоніжках. Вже в її Інстаграмі понаписували різні збоченці, що як це вона дозволяє таке собі у 66 років. Ясно, що Шерон Стоун в носі мала цих коментаторів. Я теж запостила її фото і написала, що люди, які вказують Шерон Стоун, що їй робити з собою, насправді кажуть не про неї, а про себе. Вони собі не дозволяють такого, і замість того, щоб дозволити, забороняють це Шерон Стоун. Марна справа. От я й написала такий пост. Поки його коментували мої підписниці, вони зі мною погоджувалися. А потім пост завірусився, багато людей його поширили, і поприходило багато тих, які взагалі не знають, про що цей блог, хто його веде. Їм ні до мене, ні до Шерон Стоун немає ніякого діла, але вони мають «мненіє», жахливе таке, людожерське «мненіє», і вони мають зараз його викласти. Оскільки я на 100% впевнена, що я права, що тут взагалі немає що обговорювати, сиджу і просто з них глузую, розповідаю їм в іронічних і саркастичних виразах, куди їм піти. Це дуже допомагає. Коли ти розумієш, що в тебе є почуття гумору, а в опонента не дуже, твоя позиція одразу стає сильнішою.
Про ваше почуття гумору чимало каже й найновіша книжка «Я забула труси». Чи легко було видати текст із такою назвою в Україні? Це перш за все маркетинговий хід чи все ж таки протест?
Звісно що це книжка не про спідню білизну як таку. Там є глава, яка називається «Я забула труси» і вона реально про труси, а вся решта книжки про інші історії. Не про труси.
Про душу?
Про жіночу душу, так. Звісно, я не буду приховувати. Це навмисно провокативна назва, щоб привертати увагу. Це правда. Але за цим стоїть серйозна мета. Мені дуже хочеться, щоб якомога більше жінок це прочитали. Не тому, що я прагну якоїсь слави чи заробити грошей. В Україні люди пишуть книжки не для того, щоб заробити грошей. Це можна зробити інакше, значно ефективніше, ніж книжки писати. Я хочу, щоб ті думки, які там викладені, жінки прочитали, приклали це як подорожник до свого зраненого серця і зрозуміли, що вони не самі, що з проблемами, з якими вони стикаються, стикається купа інших різних жінок, що з ними все гаразд, що це не тому, що вони якісь погані з ними стаються не дуже добрі речі, а, тому що таке життя. І що ми можемо одна одну тільки підтримувати й допомагати долати всі ці перешкоди. От цю думку я дуже хочу широко-широко розповсюдити. І для того, щоб цієї мети досягти, потрібна така назва.
Але звісно я її не придумала спеціально для цього. Це була думка, з якою ми погодилися з видавництвом і вирішили, що, так, ми цю назву лишаємо. А виникла назва абсолютно випадково. Не тому, що була така далекоглядна мета, а тому, що — знову повертаємося до блогу — я написала пост про те, що деякий одяг потребує спеціальної білизни, інакше він має негарний вигляд. І чомусь знайшлися люди, які на цей допис страшенно образилися і почали мене носити по всьому Фейсбуку й навіть у пресі писати про мене, що я ненавиджу жінок, що я їм щось нав’язую. Це настільки смішно! Знаєте, більш дружнього блогу, ніж в мене, ще пошукати. Розповідати, що я когось ненавиджу, смішно. Вони мене настільки затюкали, ці хейтери, що в якийсь момент, коли я збирала валізу і їхала в Одесу на виступ, я забули труси, потрібні під ту сукню, яку я собі підготувала. Їду і думаю: «Ну от, і ця жінка ще когось вчить, а сама не може впоратися зі своєю білизною.». Якби я була своїм хейтером, думала я, і зараз би себе побачила, то сфотографувала б і виклала: «Дивіться, вона ще інших вчить, а сама не вміє!». От мене гризла ця думка. Я прийшла на виступ — а це ж Одеса, я там почуваюся як вдома, там люди мене дуже добре розуміють — і от я розповідаю-розповідаю про історію моди дві години, всі слухають, в кінці аплодують, а я сиджу і мене муляє ця думка, що я в неправильних трусах, вибачте. І в кінці я не витримала і сказала: «Дякую вам дуже за увагу. Ви така чудова публіка. Я мушу вам зізнатися: я забула труси.». І всі почали так сміятися! З жодного мого заготовленого жарту так ніхто не сміявся, як з цієї фрази. І я подумала: «О, це якась дуже смішна фраза. Треба її запам’ятати.». Потім я це випробувала ще на кількох людях і всі вони сміялися. Я вирішила: «Боже, так це ж може бути назва книжки!». Кажу подружці: «Я-от книжку збираюся писати. Я тобі скажу назву, тільки ти не ржи.» Вона: «Звісно, я не буду». Кажу: «Я забула труси». Вона: «Ха-ха-ха!». Я так одній-другій-п’ятій кажу, всі сміються.
І тоді я пишу видавництву. «Знаєте, — кажу, — здається я придумала назву для нашої книжки: “Я забула труси”.». І пауза така, пів години. Ніхто мені не відповідає. Я бачу в месенджері, що вони прочитали. Думаю: «Боже, зараз банять мене, відписуються, щоб більше з цією навіженою взагалі не мати справи.». За пів години пишуть: «Майє, вибачте, у нас була істерика! Ми не могли відповісти, бо ми валялися.». І в них пішов креативний фонтан: придумували обкладинку, як потім будуть робити флешмоб, щоб всі вкладали під цю дірку свої труси і з цим фотографувалися. І ще купа всілякого креативу. Коротше, ми з ними знайшли одне одного. Ми приблизно однаково влаштовані. Така смішна назва задала і загальну тональність книжки. Звісно ж, це мало були з гумором.
У цій книзі ви пишете про багато речей, які оточують нас у буденному житті. Наприклад, про таку guilty pleasure, як шопоголізм: «Поліція не відбере права, якщо ти сіла за кермо під шопінгом». Або ось такий маркетинговий слоган: «Не проґав останні дні (накупи мішок фігні)!». Гумор заправляє у цій книжці на повну. Але не лише він. Про стереотипи йдеться глибше, ніж на рівні «просто пожартувати». «Попелюшка» для вас — це не історія про бідну дівчину, яка завдяки своїй доброті й працелюбності вдало виходить заміж.
Я давним-давно маю цю думку. Якби я не писала цю книжку, я б про Попелюшку, мабуть, написала щось окреме. А тут воно просто вклалося в загальну концепцію. Я розуміла з дитинства, що мені щось недоговорюють, щось не складається в цій казці. Якщо вона у вас сидить на кухні й не бачить білого світу цілими днями, скажіть, будь ласка, як вона знала, як на балу поводитися, як танцювати? Як вона була такою граціозною, що в неї закохався принц? Звідки це береться? Дівчат навчають змалечку, їм ставлять поставу, ходу, вчать танцювати. Це велика наука. Кажу як людина, яка танцювала. І тому я розуміла, що щось не сходиться в цьому міфі. Коли вже стала дорослою, подумала трохи глибше. І зрозуміла, що Шарль Перро зовсім не те, мабуть, мав на увазі.
Ви кажете, що «Попелюшка» — це казка про те, як не проґавити свій шанс. Вам як письменниці вдалося вхопити свій. Як ви зрозуміли, що час писати книгу?
Це («Я забула труси» — ред.) не перша моя книжка. До того я написала «Балачки навколо шафи», в якій підсумувала роботу в модному блозі. Там у мене була купа порад, важливих приміток, шпаргалок, які допомагають і при шопінгу, і при формуванні гардероба, і при збиранні одного конкретного образу. У мене там була купа лайфхаків і мені було шкода, що вони припадають пилом у Фейсбуці й ніхто їх вже не бачить. Коли я сиділа і думала, чи не написати про це книжку, до мене звернулося видавництво: «Майє, ми підписані на ваш модний блог. Чи не хотіли б ви написати про це книгу? Ми б її видали.». Я не стукалася у двері, вони прийшли до мене. Ми з ними мали це видати у 2020-му році, але через ковід все відклалося і ми видали у 2021-му. Того ж року перший наклад спродався і в лютому 2022 року ми з ними обговорювали, що треба додруковувати. А далі самі знаєте, що було. Всім стало не до того. І коли я вже влітку 2022-го до них повернулася і сказала: «Слухайте, може все ж таки додрукуємо?», вони відповіли: «Ні, зараз не на часі. Ми не будемо в це вкладати гроші.». Але на той момент термін договору з ними сплив, і авторські права на текст знову були моїми. І тоді я посиділа подумала, порадилася з ілюстраторкою, бо її авторські права вже теж відповідно належали їй, і ми домовилися з видавництвом «Відкриття» й перевидали цю книжку.
А щодо «Трусів», то в мене й гадки не було, що я зараз сяду книгу писати. Видавництво Creative Women Publishing самі до мене прийшли й сказали: «Майє, ми вас читаємо у Фейсбуці. Ви так класно розкриваєте феміністичну тему. А чи ви не думали написати якусь книжку?». І надіслали мені кілька референсів аналогічних англомовних книжок. Я подивилася і думаю: «Чом би й ні? Я можу.». Ну от. Це була їхня ініціатива, я взагалі не думала про це. Але коли вони запропонували, я подумала, що можу, і написала. У звичайному ворді на звичайному ноутбуці.
Згадане вами видавництво Creative Women Publishing анонсуючи «Я забула труси» порівняло вас із Бріджит Джонс. А в кому з персонажів книжок чи фільмів ви впізнаєте себе?
Місис Мейзел (героїня американського комедійно-драматичного серіалу про 1950-ті роки «Дивовижна місис Мейзел» — ред.) — це була б я, якби опинилася в тих обставинах і часі. Звісно, не на 100% все збігається, але мені дуже-дуже близькі багато речей, які вона каже і робить. І мені дуже подобається це поєднання: вона любить красиво вдягатися, любить зачіски, макіяж, дуже знається на цьому, старанно плекає свій образ, але цим її захоплення абсолютно не обмежуються. Вона розумна, дотепна, смілива жінка, яка багато всього ще робить у житті, крім того, що займається вбранням. Це мені дуже близьке.
Чи є хоч одна персонажка в класичній літературі, яка вам була б близька? Чи там забагато патріархальних цінностей?
Я дуже люблю книгу «Сага про Форсайтів» Джона Голсуорсі. Сто мільйонів разів її перечитувала. Мені дуже подобається образ Ірен. Там жіноча історія не весела, не дуже щаслива — дуже притаманна тому часу. Абсолютно зрозуміло, чому вона опинилася в цьому шлюбі, де вона нещаслива і чоловіка не любить, але, як на мене, вона гідно поводиться — наскільки це можливо в такій ситуації. Потім вона зустрічає справжнє кохання і це трагічно закінчується. І, незважаючи на те, що в неї немає грошей і розуміння, на що вона буде жити, вона все одно йде від чоловіка, якого не любить, і з яким не хоче жити. Вона надто поважає себе для того, щоб продовжувати бути з ним. Вона йде й вибудовує своє життя власними силами. Це прекрасний приклад. При цьому вона жінка з тонким смаком, розумінням музики, краси, ще й дуже красива.
Що ви рекомендуєте читати жінкам, щоб навчитися бути щасливими?
Навіть у класичній літературі далеко не завжди жіночі образи — це пригнічені патріархатом, нещасні, забиті створіння. Навіть якщо взяти «Трьох мушкетерів»
Александра Дюма. Там була Міледі. Її важко назвати позитивним персонажем, безумовно, але забитою жертвою патріархату теж важко.
Та й Леді Макбет теж важкувато такою назвати.
Так! І ще купу можна назвати жінок. Просто біда в тому, що в класичній літературі такі сильні героїні зазвичай негативні. Вони відверті злодійки чи шахрайки, маніпуляторки, інтриганки. І нам тому не дуже хочеться себе з ними асоціювати. Хоча! В мене є лекція про історію моди, де я згадую «Трьох мушкетерів». Я кажу: «“Три мушкетери” — це був найпопулярніший у пізньому совку фільм. Всі його дивилися сто мільйонів разів. Там були жінки в красивих сукнях і всі-всі дівчата бачили себе Констанцією Бонасьє.». І тут одна жінка з залу каже: «Чого це? Я себе бачила Міледі!». Несподівано, але, нічого собі, в людини є власна думка! Вона готова приміряти на себе соціально несхвальний образ. Тому можна пошукати сильних незалежних жінок, які брали своє життя у власні руки навіть у класичній літературі.
Це правда. Головними героїнями хороших романів стають жінки, які мають гідність. Та кожна з нас має стати головною героїнею свого життя. Зараз, до речі, є й чимало мотиваційного нонфікшну на цю тему. Ви любите такі книжки?
Тут дуже розмита межа між суто мотиваційною літературою і якоюсь більш-менш професійною. Є книжки, які пишуть копірайтери чи піарники про те, як створювати тексти, як робити сторітелінг, як вести комунікацію в соцмережах. Таких книжок купа. І певною мірою їх можна назвати мотиваційними. Зазвичай туди вплетено багато історій, щоб ти більше повірив чи повірила в себе. Але при цьому там є суто професійні поради, часто дуже слушні. Такі книжки я люблю і читаю. Щодо просто якихось про життя, на кшталт «як стати щасливою», «як перестати перейматися», їх мені вже, мабуть, пізно читати. Я вже перестала перейматися. Можливо, якби мені було 30, це ще було б мені потрібно. Зараз вже ні.
Книжка «Я забула труси» — бестселер. Вже за кілька місяців видавництво обіцяє додрукувати її. Чи зможуть охочі придбати електронну версію?
Зараз усі видавництва, які працюють із електронними книжками, завалені замовленнями й тому це дуже повільно відбувається. Але ми це дотиснемо (готується до релізу — прим. видавчинь). А що я точно можу анонсувати тихенько, поки ніхто не чує, це те, що незабаром вийде аудіокнига. Вона вже навіть начитана. Мене зараз розірве від бажання сказати вам, хто її начитує. Це неймовірна жінка! Але я не маю права розголошувати. Щойно вийде реліз, ми обов’язково про це напишемо. Це буде «бімба»! Я сама дуже хочу це почути, бо ця жінка робить смішним навіть те, що не дуже смішне. Тому я думаю, що буде прекрасно (на момент публікації аудіокнижка вже доступна до прослуховування в Абук; текст начитала Соня Сотник — українська радіоведуча, співачка — прим. видавчинь).
Одна з фішок книги «Я забула труси» — неперевершене включення одеського колориту в сучасну українськомовну літературу. Розкажіть про мовностилістичний аспект роботи з текстом.
Цей (одеський — ред.) гумор, ця іронія, переносні значення, неочевидні метафори — це для мене молоко матері. Це абсолютно моя царина, в якій я жила все своє життя. Всі мої друзі так розмовляли. Вся моя сім’я так розмовляє. Ми з чоловіком досі так розмовляємо, хоч уже давним-давно не живемо в Одесі. Нам треба вирвати язик, щоб ми перестали так розмовляти. Ми не вміємо інакше. Просто перші 40 років свого життя я це робила російською. І навіть коли я вже була в Києві й у мене тут з’явилися українськомовні друзі, я з ними намагалася одразу розмовляти українською, а вони мені казали: «Та ні, кажи своєю одеською. В тебе так добре виходить. Так смішно. Крім тебе ніхто так не вміє.». А я казала: «Ні, чекайте. Ви в мене тут тренажер. Я на вас тренуюся розмовляти нормальною українською. Не буду я переходити.». Роками я вчилася, потім писала у Фейсбуці.
Щойно ти опановуєш іншу мову на абсолютно вільному рівні, ти можеш свою «одеську мову» перекласти на будь-яку. Якби я вільно володіла іспанською, я б могла іспанською зробити свою «одеську мову». І так далі. Це не мова як така. Вона не прив’язана до російської. Це ситуативно так вийшло, що одеські письменники — Ільф і Петров, Бабель, і так далі — писали російською. Так склалося історично. Але це абсолютно не означає, що цей спосіб мислення і викладення думок може існувати тільки російською мовою. Ні. Він може існувати будь-якою. А українською — навіть краще. Чесно, мені самій навіть більше подобається, як виходить українською. Якісь метафори доводилося вигадувати, тому що їх немає в українській мові. В російській це були б штампи, а в українській — це нові цікаві порівняння, метафори.
Спосіб мислення не може втратити актуальності. І для мене дуже важливо його зберегти саме в українській літературі, тому що крім мене мало хто може це автентично передати. Бо для мене це абсолютно природно, мені не треба це вигадувати. Як, знаєте, в мене є друзі-письменники, які пишуть абсолютно віртуозним суржиком. І так смішно у них виходить! Я так ніколи не зможу. Хоча, здавалося б, я володію і російською, і українською. А от цим суржиком — ні. Це треба було з бабою в селі розмовляти й чути, як вона тобі каже, в тому вирости, і тоді ти зможеш цим суржиком. І от я сиділа і думала: ну окей, галицькою говіркою я не можу, полтавською теж, цим-от суржиком я не можу. А чим я можу? Ага, я можу одеською. Ну і прекрасно!
Неймовірно! Цими словами ви стріляєте в серце російському наративу про те, що Одеса — питомо російськомовне місто. Повертаючись до вашого досвіду: перехід на українську відбувався задовго до повномасштабного вторгнення. Що спонукало вас ухвалили для себе таке рішення й вийти із зони комфорту?
Я не виходжу із зони комфорту. В мене досі є люди, з якими я все життя спілкувалася російською. Ми не будемо тепер дивитися одне одному в очі й удавати, що цього не було. Тож ми продовжуємо спілкуватися і російською, і українською. Але коли в мене з’являється коло спілкування, яке є українськомовним, чому ж не скористатися, чому ж не покращити навички? Для мене це був тренажер. Спочатку я вела блог російською. Я розуміла, що це неправильно і що треба його потроху перекладати. Але мені здавалося, що я не можу, що мені не вистачає. Я, до речі, у 2014 припинила купувати книжки російською. Тільки англійською та українською. Тому що я вважала, що мою російську вже нема куди покращувати, а мою українську ще дуже є куди. Тому я вирішила, що буду читати українською і тягнути вгору свою українську. Потім у мене була хрещена мама мого українського письменництва — Світлана Бондар, яка живе в Одесі. Вона робила видання, в якому багато хто писав: Андрій Любка, Зоя Казанжи… Там був зірковий склад авторів. Вона запропонувала мені, бо читала мій модний блог: «А ви не хочете в нас робити колонку? Якщо вам важко українською, пишіть російською, а я буду перекладати.». Я сказала: «Ніт, здрастуйте! Будемо вчитися самі.». Вона мене виправляла. Я їй неймовірно вдячна — вона робила це дуже тактовно. Раз у раз виправляла і покращувала. І в якийсь момент сказала: «Все, тут нема що покращувати. Вже все нормально.». Звісно, я з нею радилася, коли писала «Балачки» — вона була першою редакторкою. І якось так вона мене підштовхнула до того, щоб перейти і письмово, і в мережі на українську. А тоді я зрозуміла, що (українською — ред.) у мене краще виходить. Крім того, що для цього були всі історичні, політичні і які завгодно підстави, так у мене ще й краще виходить. І ще одне. В мене ж весь час тягали тексти з модного блогу. Хто ви думаєте? Москалі! Тягли до себе і звісно без авторства, без посилання всі москальські сайти друкували мої тексти. А тепер робіть що хочете! Це теж була мотивація. Задовго до 2022 року. Просто я вирішила: не хочу там рекламуватися. Мені мільйон разів пропонували якесь співробітництво: мені заплатити, щоб я рекламувала, щоб я заплатила і вони мене рекламували. Я могла значно сильніше виростити цей блог, зробити його, можливо, комерційним. Для цього треба було писати російською і йти на російський ринок. Та ну їх в баню! Не хотіла я навіть до 2022 року. Тому україномовність була абсолютно правильним вибором.
Чимало блогерів заробляють на своєму продукті. Ви ж відкрили інший бізнес. Ще й після початку повномасштабного вторгнення. А ще проводите благодійні лекції. Як все поєднуєте й чи може з усього цього постати третя книжка? Ви вже думаєте про неї?
Так, думаю! Це коротка відповідь. Тепер довга. Я збиралася робити якийсь свій магазинчик ще до повномасштабної війни. Все одно я до цього йшла. Це просто відклалося через вторгнення, через те, що було абсолютно не до того. Це з одного боку. А з іншого боку, вагалася: може це нікому не потрібно, та що з цього вийде, в мене немає досвіду, та я просто вкладу гроші й прогорю… Як люди, в принципі, думають перед тим, як почати власну справу. Коли почалася повномасштабна війна і я подивилася навесні 2022 року, що люди втрачають, подумала, що якщо я всього лише втрачу гроші, нічого страшного. Це не найгірше.
Правда в тому, що я не вклала аж дуже багато грошей. Ми з чоловіком порадилися, виділили певний бюджет на це, який ми в принципі могли собі дозволити. Переді мною стояла мета — не дуже амбітна — принаймні не приходити більше до нього по інвестиції, тобто принаймні виводити це на самоокупність. І це виходило з самого початку, незважаючи ні на що. Ми відкрилися 1 жовтня, а 10 жовтня почалися ті обстріли, після яких — перші блекаути. Сталася зима з блекаутами, коли бізнеси з досвідом не знали, як їм виживати. А тут я така зелена. Не знаю навіть, як у нормальних умовах працювати, а тут ще й блекаути. Ну нічого, якось це все розвивалося, незважаючи ні на що.
Зараз розвинулося ще більше. Я вийшла з франшизи, придумала власну торгову марку, роблю це все вже з власним брендом, сама собі хазяйка. Для тих, хто не знає: в мене магазинчик мила і косметики. Ми самі робимо мило і ще всілякі банні штуки — бомбочки, сіль для ванни й усе таке. А іншу косметику, яка потребує більш серйозних промислових технологій, ми беремо в постачальників. Тільки українських. Це зроблено або в Луцьку, або в Києві, або деінде. Деякі бренди виникли тільки у 2022 році. За кожним стоїть якась історія, пов’язана з війною і з усіма подіями навколо. Ось так ми одне одного підтримуємо. І вже маємо свою клієнтуру. Не тільки з моїх підписників. Ми розташовані на Подолі, тому всі місцеві, хто поруч працює чи живе, звісно, до нас заходять. Ми знаємо всіх сусідських песиків, котиків, діточок. У нас там чудова атмосфера.
Що означає для вас дивитися на світ оком письменника? Ви надихаєтеся своєю буденністю для літературної творчості? Якою буде ваша наступна книга? Можливо, ще більш провокативною, ніж «Я забула труси»?
Я думаю, це буде щось художнє, але все одно життєве. Я не дуже люблю такі жанри, як фантастика, фентезі. Не принижуючи, на здоров’я! Я знаю, що є купа прекрасних авторів, купа людей це люблять, захоплюються. Нехай усі читають те, що люблять. Але мені якось це ніколи не було надто цікаво — ані читати, ані, відповідно, писати я таке теж не буду. Якщо я щось пишу, то реалістичне, і з того життя, що навколо. Але можливо цього разу це буде щось більш художнє — із сюжетом, зав’язкою, розв’язкою, все як вчили.
Щодо того, що я спостерігаю, ходячи вулицею. Знаєте, якщо в людини є музикальний слух і навколо лунає якась музика, ти не можеш не чути, що вони фальшивлять. Навіть якщо ти не прислухаєшся спеціально, ти все одно чуєш. Тут те саме. Люди навколо щось кажуть, щось роблять. Ти стоїш дивишся і не можеш не бачити те, що бачиш — якісь інші сенси, невербальні знаки, які люди подають. Ти одразу малюєш картинку, що за цим стоїть, що в цієї людини насправді відбувається, чим вона насправді керується. Коли я сама стою за продавця в магазині, чи просто сиджу, коли продавці на зміні, я спостерігаю за людьми, іноді щось кажу з того, що я побачила, і люди дивуються: «А як ви здогадалися?». Я така маленька міс Марпл: сиджу і багато розумію про людей з одного погляду. Можливо, якийсь аналог міс Марпл буде моєю наступною героїнею. Думаю, що я дозріла до того віку, коли можна починати це робити.
Тож це може бути детектив?
Можливо.
Спілкувалася Надія Петруньок
