Дебютна книжка української письменниці Олесі Богдан «Ламання гілки» — це особлива мозаїка жіночого досвіду, складена з фрагментів снів, уривків розмов і хиткої пам’яті. У розмові для блогу Creative Women Publishing авторка ділиться, як сни можуть переростати у літературу, а текст — ставати ключем до розуміння себе.
Олесю, перш за все вітаємо з дебютом! Ще в анонсі до передзамовлення вашої книжки «Ламання гілки» ви згадуєте, що історія цього тексту почалася зі сну. Що саме в ньому було настільки сильним, що ви зрозуміли — ця історія мусить перерости у книжку?
Дякую! Все так, одного разу мені наснився сон — доволі емоційно насичений. Ці переживання виявилися настільки гострими, що я усвідомила: така драма має стати книжкою. Та насправді мені не хотілося б, щоби мій текст сприймали занадто містично. Так, сни часом містичні, але для мене сновидіння — це більше про розмову з собою: глибшу, ніж це можливо вдень, поміж справами, коли мозок опрацьовує багато завдань. Бо відчуття у снах усе ще мої, просто, скажімо так, опрацьовані моєю підсвідомістю. Той сон був реалістичним, із кількома персонажами та зі структурою міцної історії — тобто я розуміла мотивації героїв, якусь передісторію і, власне, ту сцену, що стала центральною. Все було дуже насичено і відчувалося, що за цим іще багато несказаного. Це я і зробила — договорила. Чи мусила ця історія стати книжкою, зараз уже складно сказати, але я вирішила, що вона проросте і таки стане нею. Тому сон став тільки поштовхом, а далі спрацювала моя воля як письменниці.
«Ламання гілки» — не просто повість, а ліричний колаж із снів, ігор, діалогів — словом, цікавий непересічний формат оповіді. Чому ви обрали саме таку фрагментарну форму та як вона допомогла вам розповісти цю історію інакше?
Не можу сказати, що я спеціально обирала таку форму, відкидаючи інші. Це той спосіб, у який історія заговорила, а я її записала — у мене не було сумнівів чи спроб розповісти інакше. Фрагментарність — це і про те, як ми зазвичай мислимо себе, і про пошук себе теж. Всі ми складаємося з різних досвідів: якась фраза, яку ти почула в дитинстві, улюблений фільм, книжка, яку носиш із собою, сон, що не забувається, розмова, яку не перейти вбрід, скельце спогаду, гра, що, здається, значить набагато більше, ніж гадалося, улюблене слово чи фраза, підкреслена у тексті. Так багато дрібниць, які насправді взагалі не дрібниці. Думки — це теж потік, ми перестрибуємо з однієї думки на іншу, як на хвилю, вертаємося і ловимо минулу. Не знаю, чи загалом коректно говорити, що я могла би обрати якусь іншу форму, бо тут мені йшлося про певну нерозривність форми і змісту, наповнення. Також оця фрагментарність відображає стан героїні: коли вона спокійніша, то і текст спокійніший, а що більше вона починає пригадувати, шукати, сумніватися — то текст стає заплутанішим, його наче розриває зсередини суперечливість, думки плутаються, сни переплітаються з реальністю. І якщо на початку ще є розмови з реальною людиною у теперішньому часі, то що далі, то більше ці діалоги переходять у вимір думки, спогаду, роздумування.
За сюжетом «Ламання гілки» головна героїня повертається до місць свого дитинства, щоб доторкнутися до того, що болить їй досі. Чи допомагає повернення у минуле зцілювати теперішнє? Адже, як ви стверджуєте: пам’ять — хитка, непевна, вона може підвести. А ще — як ми можемо відновлювати чи переосмислювати спогади через текст?
Думаю, що зцілення не є першопричиною для моєї героїні. Її тягне до тих місць, це не завжди приємний досвід — згадувати, як тебе образили чи ти паленіла від сорому, це такі відчуття, які навряд хочеться витягувати на світло. Але вона все ж це робить, бо її теперішнє починає розпадатися без осмисленого минулого. Думаю, у багатьох бувало так, що ви і ваші близькі абсолютно по-різному запам’ятовуєте певні події. Не обов’язково вони травматичні чи дуже важливі. Умовно, з прогулянки у парку в дитинстві ви запам’ятали, які були височенні дерева і як добре було тримати маму за руку. А мама — як довго ви взувалися і яким смачним було морозиво. Відтак пам’ять хитка не тому, що ми пам’ятаємо неправду, а тому, що ця правда завжди різна. А після такої товщі часу й поготів. Тому моя героїня й пам’ятає багато що інакше, тому й сумнівається, намагається розібратися — і спогади вислизають. А ще тому вона змагається зі словами, бо ословити те, що болить, — уже частина зцілення. Переосмислити через текст спогади — точно гарна ідея, принаймні для мене. Це певне впорядкування хаосу, і так можна багато дізнатися про себе саму, про те, на які речі я звертала увагу і чому саме так їх запам’ятала. Це також і про спогади ще раніші, які нам переповідають інші, але які теж вагомі для становлення нашої особистості. Це вибори твоїх предків, їхні історії і вчинки. У «Ламанні гілки» ця тема теж є, хоч і доволі зашифрована, але не менш важлива. Бо про людей, яких не знали, ми теж маємо спогади — хоч і з чужих слів, але вони теж є і теж продовжують жити.
Повість «Ламання гілки» вже мала свою історію визнання (йдеться про її відзначення ІІІ премією літературного конкурсу «Смолоскип» у 2020 році). Це означає, що рукопис міг знайти книжкове втілення в будь-якому іншому видавництві. Чому ви вирішили довірити його саме Creative Women Publishing? Що було для вас вирішальним у цьому виборі?
Знаю, що іншим письменницям та письменникам — та і мені теж — дуже кортить побачити свою книжку надрукованою. Це така собі мрія, яка часом здається недосяжною. Я надсилала повість у кілька видавництв іще до повномасштабного вторгнення, та у відповідь отримувала мовчання, а одне видавництво сказало, що можуть видати за мій рахунок. Потім почалося вторгнення, і питання публікації книжки відклалося для мене. Але я таки наважилася піти на друге коло й цього разу написала лише у одне видавництво — Creative Women Publishing. І отримала таке омріяне «так»! Чому обрала? Відчула метч за цінностями, зрозуміла, що про «Ламання гілки» варто говорити саме як про текст із жіночим голосом, бо таким він і є. І я не помилилася з вибором, бо бачу, що всі у видавництві зацікавлені творити класні книжки і відчуваю, що про мою книжку вже класно подбали, й так і буде і надалі.
Уявімо, що хтось читає «Ламання гілки» через 30 років. Яку одну фразу з книжки ви б хотіли, щоб ця людина запам’ятала назавжди? І чому саме її?
Цікаве запитання. Хотілося б сказати щось незвичайне, але хай це буде «падай у воду любові». Бо це фраза, яку можна зрозуміти по-різному, знайти в ній свій сенс і берегти ці слова, як цінний спогад. Бо любов глибока і тепла, бо це любов і до себе, і до світу, це про довіру і про готовність приймати.
Спілкувалася Вікторія Дребот
