Історія української письменниці Анемони Осовської, авторки-початківиці серії “Проявляйся” є примітною тому, що може надихнути багатьох жінок, стати тим знаком, аби повірити в себе і врешті наважитися розповісти світові свою історію.
Анемоно, як відомо, Ви не маєте літературної школи, але це не зупинило Вас написати книжку, яка увійшла до списку фіналістів “Коронації слова”. Як взагалі зародилася ідея писати?
Я точно знала, що не буду здобувати філологічну освіту, але завжди думала, що коли-небудь спробую написати роман. Власне, я не філолог, але роман таки написала. Можливо, це має свої переваги: я не знаю, як правильно, не знаю, як треба, але хто сказав, що існує універсальний рецепт для створення текстів?
Я писала художні твори у школі, це мій єдиний досвід. За освітою ж я управліниця. Це настільки далеко до літератури, як від Землі до Альфа Центавра. Щоправда, літературне хобі в університетські часи я мала: мене прорвало на поезію. Але то «темна справа»: приходить нізвідки і туди ж зникає. Спало на думку – пишеш, а силою там нічого не вичавиш. З прозою, надто з довгою формою, інакше: маючи схему сюжету, треба змусити себе писати. І уже навколо цього кістяка нарощуєш деталі, описи, додаєш персонажів, наче лишайники дерево обростають (навіть тут не втрималась від рослинних метафор).
Гадаю, тяга до письменництва у мене з’явилась не в останню чергу через місця, де я виросла. Полісся – унікальний природний та етнографічний регіон зі своїми особливостями. Колись читала, що частка письменників серед населення Ісландії вища, ніж в будь-якій іншій країні світу. І це пов’язують саме з неймовірними ландшафтами та багатим фольклором. Правда чи ні, а зі мною спрацювало. Низький рівень урбанізації, специфічні природні умови, можливо, для когось проблема і обмеження, але для мене це завжди було змогою зупинитись і спостерігати. А спостерігати на Поліссі таки є за чим. Край мовчазних, але привітних людей, бездонних лісів і полохливих звірів. Тут досі вірять в русалок в житі, стережуться відьом і замовляють змій. Повірте, матеріалу і натхнення для письма тут іще більше, ніж в Ісландії.
Уявіть, що ваші читачі ще поки не знають, що на них чекає на сторінках вашої книжки. Про що ваша історія і що такого сенсового вам було важливо в ній розповісти?
Ця історія про пам’ять. Про те, що давно минулі події, які трапилися не з нами, лишають свій відбиток на сьогоденні. Вони (ті, що були до нас) любили казати: «Краще тобі цього не знати». І всі погоджувались, але чи маємо ми право не знати, якщо історія рухається по спіралі? Чужі долі можуть стати прикладом або застереженням. Дерева з мертвим корінням всихають. Тож, ловлячи вітри десь на вершині крони, треба вслухатися під землю. Там перешіптуються таємниці, які не заслужили на забуття, вони і живлять все дерево.
Після конкурсу, як відомо, Ви відправили рукопис феміністичному видавництву “Creative Women Publishing” — чому саме ми?
Я декілька місяців шукала видавця. Направду, до цього не чула про Creative Women Publishing і була приємно здивована, що в Україні є видавництво, яке спеціалізується на феміністичній літературі. Важливо знайти видавця, цінності якого поділяєш. Більше того, на сайті дізналась про серію книг «Проявляйся» для авторок-початківиць. Дебютанткам без авдиторії складно опублікувати книгу, далеко не всі видавці за таке візьмуться. Тож мені пощастило. Пам’ятаю, як перед відправкою рукопису ознайомилась з виданими вже книгами і подумала, що у випадку, якщо мій твір сподобається, і його захочуть видати, буде кумедний збіг із назвами: про що вона/він мовчить, а тут ще й мертві мовчать.
А ще час від часу команда під час етапної підготовки цієї книжки звично виснувала: “Мертві в роботі”, “Мертві на складі”, а ще в нас “Труси розійшлися” і “Вінок розлетівся” — так, це веселило. Поговорімо про виклики, з якими ви зіткнулися під час написання першої книги? Ймовірно, відчували невпевненість, страх, пишучи? Де шукали підтримки й натхнення?
В процесі написання страшно не було. Це ж не іспит, його не можна провалити. Якби мені зовсім не сподобалося написане, можна ж це нікому не показувати. А так спочатку і було: я нікому не розповідала, що пишу роман. Одна подруга знала, що я начебто мала таку ідею, але я її запевнила, що моя лінь і прокрастинація «вбили» письменницю в зародку. Чернетка роману була суцільним хаосом. Я боялась не так того, що не допишу, як моменту, коли доведеться структурувати текст. Та не такий страшний той вовк, а текст тим більше. Готовий рукопис в мене й думки не було одразу відправляти у видавництва. Я подала його на єдиний літературний конкурс, про який знала. Вирішила, якщо роман на «Коронації слова» відзначать, тоді і шукатиму видавця. Отак мої зорі і склались.
Розкажіть, як Ви шукали власний письменницький стиль? Адже, коли ти авторка-початківиця, здається, що вже сказано так багато, і знайти свій унікальний голос — непросте завдання.
Я не шукала, він сам мене знайшов. Магічні елементи в сюжет впліталися досить природно, навіть там, де я не мала такого наміру. І я вирішила з цим не боротись. Зрештою, деякі реальні події, описані в книзі, критичний розум сприйме лише, як вигадку. Тож якщо розмити цю межу, вийде правдивіше. Приблизно так само в твір просочилась і рослинна символіка, в місце дії, характер героїв, зрештою і в псевдонім. Мені хотілося передати не одну історію, а багато. І щоб не загубитися в цій мозаїці я шукала химерний елемент, який усе впорядкує. Як наслідок, моментами в романі чекаєш, що от-от і заговорить те, що говорити не має.
Ваші особисті ТОП-5 порад авторкам-початківицям, яких Ви дотримувалися у процесі написання роману.
- Завжди записуйте, якщо якась ідея прийшла до вас посеред ночі, навіть уві сні (негайно прокидайтесь і записуйте). Ви можете бути переконаними, що вранці згадаєте ту думку. Повірте, не згадаєте. А ідея чи образ справді може бути цікавим, шкода його втрачати.
- Вигадайте собі план написання книги (наприклад, кількість сторінок чи розділів на тиждень). Або хоча б схему плану, план плану. Загалом щось, що буде хоч трохи вас дисциплінувати.
- Підслуховуйте чужі розмови. Це не дуже ввічлива порада, тому робіть це непомітно, не бентежте людей. В уривках бесід незнайомців інколи можна почерпнути щось для твору.
- Якщо вас мучать сумніви щодо свого задуму, нікому не розповідайте. Інші можуть нашкодити своїми коментарями, навмисно чи ні. Так ви залишите собі «шлях для відступу», якщо вирішите не дописувати текст або перемкнутись на інший.
- Не дотримуйтесь структури, коли пишете вперше, якщо це складно для вас (можете написати перший розділ, за ним одразу останній, якщо знаєте, чим закінчити, а потім решту). Так, пізніше, коли потрібно буде впорядковувати текст, ви себе проклянете, але зациклення на послідовності викладу може гальмувати процес написання.
Це справді цінні дієві поради, адже прекрасна книжка “Коли мертві мовчать” вже вийшла друком і на шляху до свого читача. Які емоції Ви відчували, коли завершували рукопис? І які емоції відчуваєте зараз, коли тримаєте книжку в руках?
Було двояке відчуття. З одного боку, мені вдалося, успішно чи ні, не мені судити, але роман завершений, я була рада. З іншого боку, я була виснажена, хоч і не писала надміру інтенсивно. Тоді здавалося, що я вже вичавила із себе все, що могла, і більше ніколи нічого не напишу. Але цей стан минув за тиждень-другий.
В якийсь момент нотаток в блокноті стає так багато, що пора писати щось нове. Іноді історії хочуть бути промовлені або написані, от і лізуть комусь у голову. Схоже, моя їм сподобалась. Зараз є відчуття певної завершеності, хоча книзі ще потрібно знайти своїх читачів. Чотири роки я сприймала свій роман, як щось ефемерне: це ж лише документик в папці з дивною назвою. А тепер я можу потримати в руках своє матеріалізоване слово. Це приємно, але незвично.
